Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

Команда другого корабля теж повернулася з північних морів, однак їм поталанило менше: нарвалися на піратів. Після сутички пірати відступили, але моряки втратили багатьох своїх товаришів і пили та говорили похмуро, а люди за сусідніми столами мимоволі притихли — хто з поваги до чужого горя, а хто й просто розуміючи, що матроси зараз сердиті й сварка може спалахнути, як сухий мох від необачної іскри.

Однак така кількість відвідувачів у кожному разі обіцяла прибуток для Хариза, Інтар же з дівчатами вже збилися з ніг. Коли Теллі пробігала повз стіл, зайнятий першою командою, один із матросів, довговолосий і носатий, ляснув її нижче спини.

— Мала, прикрасиш нам нічку?

— Якщо пан забажає, — звично посміхнулася ельфійка.

— От і добре! То йди сюди, а потім і подружок твоїх покличемо! Тільки спочатку принеси нам ще дві сулії вина! Найкращого!

Теллі кивнула. Її відпустили, і ельфійка побігла по вино. Повертаючись, пройшла повз стіл, за яким розташувалися матроси з другого корабля. І смаглявий чоловік, який сидів скраю, доволі широкоплечий, схопив дівчину за руку та брутально притяг до себе. Теллі впустила тацю, вона впала, сулії розлетілися на скалки.

— Ox!

— Нічого, я заплачу за них! — смаглявий вочевидь був дуже п'яний, його похитувало. — А ти йди сюди! — він схопив Теллі за плечі й вп’явся поцілунком у її губи.

— Агов, облиш дівчисько, я перший її покликав! — підхопився Носатий із-за другого столу.

— Та пішов ти, слизню! Я її хочу для себе зараз, а ти підбереш мої недоїдки! — гаркнув Смаглявий у відповідь.

Більшість відвідувачів схопилися з місць, дехто вже вважав за краще мерщій забратися з зали, інші відійшли подалі. Інтар завмер біля стіни. Ірту з Дайру тислися одна до одної перед входом на кухню. Хариз подався до бешкетників, упевнений, що зуміє вгамувати їх.

Тим часом Смаглявий змахнув кулаком і вцілив Носатому в обличчя. Той коротко, по-звіриному рикнув, вихопив ножа…

Інтар потім ніколи не міг до кінця розібратися, як же це все-таки відбулося.

Довговолосий чоловік із ножем, ще й досі тримаючи перелякану Теллі за руку, замахнувся клинком на смаглявого, той своїм довгим кинджалом відбив удар, відіпхнув руку Носатого й…

Котре з лез ковзнуло, відразу й не зрозуміли. Але Теллі скрикнула й упала: по її синій, запраній туніці на грудях розпливалася темна пляма.

Кров.

Це протверезило обох чоловіків.

— До демонів… Я не хотів… — пробурмотів, кривлячись, Носатий, відтираючи об одяг і ховаючи ножа. — Я не хотів, хазяїне, — він повернув розгублене обличчя до Хариза.

Той злобно дивився на моряка:

— Вона коштувала мені двадцять золотих!

— Та заплачу я…

Другий учасник недовгої бійки присів біля ельфійки.

— Гляньте, жива ще. У ліжко б її.

Хариз стрепенувся.

— Інтаре, Дайру, Ірту — сюди!

Того вечора двері «Золотого Місяця» зачинилися рано. Теллі віднесли в ліжко: Ірту й Дайру промили її рану та перев'язали. Однак ельфійці щогодини гіршало. Її кидало то в жар, то в холод, вона важко дихала, губи пересохли. Дівчата й Інтар по черзі сиділи біля неї, міняли пов'язки, намагалися її напувати… Ельфійка ковтала, кашляла, частина теплого травника виливалася на постіль… Дівчина то вся тремтіла, то скидала ковдри, скаржачись, що горить ізсередини.

До світанку стало зрозуміло: самі вони Теллі не врятують.

Інтар кинувся до хазяїна:

— Треба покликати лікаря! Гарного лікаря!

— З глузду з’їхав! — огризнувся Хариз. — Лікар відразу золотих із десять запросить тільки за те, що погодиться з'явитися сюди. А вже за те, що буде її лікувати, й зовсім сотню може захапати. Ні вже. Не стану я грішми розкидатися.

— Але вона ж помре! — в розпачі закричав хлопчисько.

— Я нову куплю. У притулках їх досить, а двадцять золотих мені цей козел носатий сплатив. Дешевше вийде, ніж витрачатися на лікаря, — байдуже знизав плечима трактирник.

Інтар кинувся до дівчат.

— Ірту, Дайру… Лікаря треба! Хазяїн не хоче гроші витрачати… каже, дорого вийде!

— Ну… та він правду каже… — пробурмотіла Дайру. — Тут рана он яка… Якщо й кликати лікаря, то вченого… А такі сотню запросять, а то й дві…

— Усі під Небом живемо й із волі Неба вмираємо, — зітхнула Ірту. — Видно, доля її така.

Інтар отетерів:

— Ви… ви що?.. Я думав — ви їй подруги.

Ірту розвела руками:

— Вона гарна, міркує непогано, ми її любимо… Тільки грошей у нас від цього не додається.

— То у вас нема? Але я думав…

Дайру обійняла його за плечі:

— Інтаре, ти зрозумій… Мені вже двадцять років, Дайру — двадцять два. Ми зібрали по півтори тисячі золотих кожна. Навесні нас далекі родичі до себе кличуть у селище під Кхаабром, погостювати. А в них сини, племінники — й не бідні. Земля, свої будинки, господарство… А ми дівчата гарні, розумні, не білоручки. І грошей із собою в дім принесемо, хоч і не дуже багато, та не так уже й мало. Ось вони й не зважатимуть на те, що в нас уже інші чоловіки були — а скільки їх було, ми й не скажемо. Без цих грошей ми навряд чи кому потрібні. А так… Нам життя своє треба влаштовувати. Інтаре, ми в цьому трактирі давно вже: я з чотирнадцяти років, Дайру — з шістнадцяти. Скільки ми ще протримаємося? Років