Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

Він показав рукою на милиці.

— Ні-ні-ні! — заперечив Каррас. — Зі мною все гаразд, Еде! Усе гаразд!

Стиснувши руки між колінами й трохи нахилившись, Каррас пильно придивився до обличчя священика й сказав: — Зволікаючи, насправді ми чинимо опір.

Люка вигнув брову, а в його очах зблиснув натяк на розгубленість чи здивування.

— О, справді?

— Саме так.

Каррас придивився до ніг Люки.

— Це вас пригнічує? — запитав він.

— Що саме? А, мої ноги! Ну, мабуть, інколи.

— Це вроджене?

— Ні. Ні, результат падіння.

Якусь мить Каррас вивчав обличчя гостя. Ця ледь помітна, загадкова посмішка. Чи він колись її вже бачив?

— Як це прикро, — спочутливо пробурмотів Каррас.

— Ну, але такий уже нам дістався світ, хіба не так? — відреагував Люка, з кутика рота якого ще й далі звисала сигаретка «Ґолуаз». Він узяв її двома пальцями й прорік, випускаючи струмінь диму: — Що тут поробиш.

— Ну, гаразд, Еде, ближче до справи. Гаразд? Ви ж не їхали сюди із самого Нью-Йорка, щоб грати зі мною в пінг-понг, тому викладайте, що там у вас є. Розкажіть мені все. Гаразд? Нічого не приховуйте.

Люка лагідно похитав головою й подивився вбік.

— Ну, але це довга історія, — почав був він, але тоді мусив затулити долонею рота, коли на нього напав новий напад кашлю.

— Дати щось випити? — запитав Каррас.

Священик похитав головою, очі його сльозилися.

— Ні, ні, усе добре, — сказав він задихано. — Справді! — Спазм потроху минав. Він опустив голову й струсив із куртки сигаретний попіл. — Паршива звичка! — поскаржився він, а Каррас помітив на його чорній священицькій сорочці під курткою пляму від некруто звареного яйця.

— Гаразд, то в чому проблема? — запитав Каррас.

Люка звів на нього очі й зронив:

— У вас.

Каррас закліпав очима й перепитав:

— У мені?

— Так, Деміене, у вас. Том страшенно цим стурбований.

Каррас пильно дивився на Люку, починаючи щось усвідомлювати, адже очі й голос гостя були сповнені глибокого спочуття.

— Еде, а що ви робите у Фордгемі? — запитав Каррас.

— Даю консультації, — відповів священик.

— Консультації?

— Так, Деміене. Я психіатр.

Не відводячи очей, Каррас тупо повторив услід за ним:

— Психіатр.

Люка відвернув погляд.

— Ну, з чого ж мені почати? — неохоче промовив він. — Навіть не знаю. Делікатна справа. Дуже делікатна. Ну, добре, побачимо, що з цього вийде, — сказав він м’яко, нахиляючись і гасячи в попільничці «Ґолуаз». — Але, з другого боку, ви ж профі, — додав він, підводячи голову, — тож інколи найкраще говорити все відверто. — Священик знову закашлявся, прикриваючи кулаком рота. — От чорт! Вибачте мені! Справді! — Кашель припинився, і Люка серйозно подивився на Карраса. — Слухайте, це все через ту божевільну ситуацію з вами й родиною Макніл.

Каррас не міг стримати здивування.

— Макніл? — перепитав він. — Слухайте, звідки вам це відомо? Том ніколи в житті про це б не розповів. Ні, у жодному разі. Бо це ж могло б зашкодити родині.

— Є інші джерела.

— Які це джерела? Хто це? Або що?

— Хіба це має значення? — запитав священик. — Ні, зовсім ні. Мають значення тільки ваше здоров’я та емоційна стабільність, які опинилися під загрозою, а ця історія з родиною Макніл лише погіршує ситуацію, тому керівництво наказує вам усе це облишити. Облишити заради вашого ж добра, Каррасе, а також заради добра цілого ордену! — Священик так насупив свої кошлаті брови, що вони майже зійшлися докупи, а його очі й вираз обличчя набули загрозливого вигляду. — Облиште цю справу! — застеріг він, — поки це не призвело до серйозної біди, поки справи не стали значно гірші, набагато гірші! Нам не потрібні нові осквернення, Деміене, ви з цим погоджуєтеся?

Каррас дивився на гостя спантеличено, навіть шоковано.

— Осквернення? Еде, що ви таке говорите? Який стосунок має до цього моє психічне здоров’я?

Люка відхилився в кріслі.

— Ой, та годі вам! — цинічно вишкірився він. — Ви стаєте єзуїтом, залишивши бідолашну матір помирати самотньо й злиденно! І кого ж тоді ненавидіти за це підсвідомо, як не католицьку церкву? — Тут священик знову нахилився, згорбивши спину, і просичав: — Не будьте тупим! Тримайтеся подалі від тих Макніл!

Схиливши голову вбік, немовби про щось здогадуючись, Каррас підвівся, не відводячи очей від священика, і хрипко запитав:

— Хто ти в біса такий, чоловіче? Хто ти?

М’який дзвінок телефона на письмовому столі примусив Карраса відвести стурбований погляд від отця Люки.

— Стережіться Шерон! — різко застеріг той Карраса, аж тут раптом телефон задзвенів так голосно, що Каррас прокинувся, збагнувши, що це був сон. Він заспано підвівся з ліжка, рушив, похитуючись, до вимикача, увімкнув світло, а тоді підійшов до столу й узяв слухавку. То була Шерон. «Котра година?» — запитав він у неї. Початок четвертої. Чи не міг би він прямо зараз прийти до них? «О Господи!» — простогнав подумки Каррас, але відповів: «Так». Так. Він прийде. І знову почувся в пастці, у капкані, у западні.

Він поплентався до обкладеної білими кахлями ванни, побризкав на лице холодною водою і, витираючи його, згадав раптово сон з отцем Люкою. Що це означало? Можливо, нічого. Поміркує над цим пізніше. Виходячи вже з кімнати, Каррас зупинився на порозі, а тоді повернувся назад по чорного вовняного светра. Натягнув його через голову й тут раптом завмер, тупо дивлячись на край столу біля крісла в кутку. Набравши повні груди повітря, він поволі туди підступив, простягнув руку до попільнички, узяв недопалок сигарети, а тоді якийсь час нерухомо стояв, приголомшено його розглядаючи. Це був «Ґолуаз». Сумбурні думки. Припущення. Холоднеча. А тоді наполегливо: «Стережіться Шерон!» Каррас поклав назад у попільничку недопалок «Ґолуазу», поспіхом залишив кімнату, перетнув коридор і опинився на Проспект-стрит, де повітря було прозоре, нерухоме й вологе. Він проминув сходи, перейшов на другий бік вулиці й побачив на порозі будинку Макніл біля відчинених вхідних дверей Шерон, яка вже чекала його. Перелякана й спантеличена, вона тримала в одній руці ліхтарика, а другою стискала біля шиї краї ковдри, накинутої прямо на плечі.

— Вибачте, отче, — хрипко прошепотіла вона, коли єзуїт увійшов у будинок, — але я подумала, що ви повинні це побачити.

— Що саме?

Шерон безшумно зачинила двері.

— Я мушу вам показати, — прошепотіла вона. — Тільки тихенько, прошу. Не хочу розбудити Кріс. Їй не потрібно це бачити. — Вона поманила пальцем, і Каррас пішов за нею вслід, навшпиньки піднімаючись сходами до спальні Реґани. Увійшовши, єзуїт відчув холод. Кімната була крижана. Нахмурившись, він запитливо