Відродження - Стівен Кінг

— А нащо вам до нього? — Це хлопчик поцікавився.

Сестра тицьнула його ліктем.

— Віллі, це нечемно.

— Якщо це той, про кого я думаю, то він мій давній знайомий, — сказав я. — А завдяки вам, друзі, я приїду до нього не з порожніми руками. — Я зважив у руці гарбуз.

— З нього багато пирогів вийде, точно, — запевнив хлопчик.

«Чи зловісний світильник, — подумав я, звертаючи у провулок, що вів до «Застібок». Гілки шкряботіли по боках машини. — Тільки замість свічки в ньому буде яскрава електрична лампочка. Прямо поза очима».

Дорога (а за перехрестям з шосе починалася саме дорога, широка й добре заасфальтована) підіймалася вгору низкою зигзагоподібних поворотів. Двічі довелося зупиняти машину — дорогу підстрибом переходили олені. На машину вони дивилися без остраху. Я подумав, що в тих лісах, певно, вже дуже-дуже давно ніхто не полював.

Через чотири милі я під’їхав до зачиненої кованої брами, обабіч якої стояли таблички: «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ» ліворуч та «НЕ ЗАХОДИТИ» праворуч. На стовпі з брукового каменю була коробка переговорного пристрою, а над нею висіла відеокамера, перехилена під таким кутом, щоб дивитися на тих, хто викликає. Я натиснув на кнопку. Серце калатало, я пітнів.

— Алло? Там хтось є?

Спочатку тиша. Нарешті:

— Що ви хотіли?

Якість звучання була набагато кращою, ніж у більшості переговорних систем, — можна навіть сказати, пречудовою. Але, враховуючи зацікавлення Джейкобза, нічого дивного в цьому не було. Голос належав не йому, але був якимсь знайомим.

— Я приїхав до Деніела Чарльза.

— Містер Чарльз не приймає відвідувачів без попереднього запису, — поінформував мене «інтерком».

Я обміркував це і знову натиснув кнопку «ГОВОРІТЬ».

— А Ден Джейкобз? Під цим іменем він жив у Талсі, коли показував вистави у ярмарковому балагані, який називався «Портрети блискавкою».

— Гадки не маю, про що ви говорите, і містер Чарльз, безперечно, теж, — відповів голос із коробки.

У голові наче перемикач клацнув — до мене дійшло, кому належить той розкотистий тенор.

— Містере Стемпер, скажіть йому, що приїхав Джеймі Мортон. І нагадайте, що перше своє чудо він сотворив у моїй присутності.

Запала довга, довга мовчанка. Я подумав, що розмову можуть закінчити і я залишусь там стояти, мов бовдур якийсь. Хіба що мені захочеться врізатися у ворота на своєму взятому напрокат авто економ-класу, та в цьому двобої (я був переконаний) ворота вийдуть переможцем.

Коли я вже зібрався розвертатися і йти, Ел Стемпер спитав:

— Яке то було чудо?

— Мій брат Конрад втратив голос. А преподобний Джейкобз його повернув.

— Подивіться в об’єктив камери.

Я подивився. Через кілька секунд у переговорному пристрої ожив інший голос.

— Заїжджай, Джеймі, — сказав Чарльз Джейкобз. — Неймовірно радий тебе бачити.

Захурчав електричний мотор, і ворота відчинилися вздовж невидимої колії. «Точнісінько як Ісус ішов поверхнею Погідного озера», — подумав я, сідаючи в машину, щоб їхати далі. Десь ярдів за п’ятдесят попереду дорога вкотре робила крутий поворот, і якраз перед тим, як повернути, я помітив, як зачиняється брама. У моїй уяві виник образ — вигнання жителів Едему, бо не те яблуко з’їли, — але я не здивувався. Зрештою, я виріс на Біблії.

* * * * *

«Застібки» виявилися величезною будівлею, що починала своє життя у вікторіанському стилі, проте з часом розрослася у мішанину архітектурних експериментів. У ній було чотири поверхи, безліч фронтонів та кругла всуціль скляна прибудова до західного крила, з якої розлягався краєвид на улоговини й ставки долини річки Гудзон. Крізь цей осяяний різнобарв’ям ландшафт бігла темна нитка траси 27. Центральна споруда була дощана, з білим оздобленням і кількома припасованими до неї флігелями. Мені стало цікаво, у котрій з них міститься лабораторія Джейкобза. Поза спорудами земля ще крутіше забирала вгору й починалися ліси.

Припаркований під портиком, де швейцари колись розвантажували модні тачки приїжджих курортників і алконавтів, стояв скромний «Форд Таурус», що його Джейкобз зареєстрував на своє справжнє ім’я. Я поставив свою машину за ним і піднявся сходами, довгими, як футбольне поле. Потягнувся до дзвінка, та натиснути не встиг — двері відчинилися. На порозі стояв Ел Стемпер, у штанях-кльош, що були модні в сімдесяті, та кислотного кольору майці. Відтоді, як я бачив його в проповідницькому наметі, він наче ще більше роздобрів і за розмірами нагадував тепер фургон для перевезення меблів.

— Вітаю, містере Стемпер. Джеймі Мортон. Я великий фанат ваших ранніх робіт. — Я простягнув руку.

Він її не потиснув.

— Не знаю, чого ви хочете, але містера Джейкобза ніхто не повинен турбувати. У нього багато роботи, і він погано почувається.

— Ви маєте на увазі Пастора Денні? — спитав я. (Ну… радше підколов.)

— Проходьте в кухню. — Голос був теплий і розкотистий, як у хрещеного батька соулу[129], але обличчя промовляло: «Таким, як ти, місце тільки в кухні».

Та я був і не проти, кухня справді підходила для таких, як я, та не встиг він провести мене туди, як інший голос, добре мені знайомий, вигукнув:

— Джеймі Мортон! А ти й справді з’являєшся в найсприятливіший час!

Він спустився у вестибюль, трохи накульгуючи й хилячись на правий борт. Його волосся, тепер майже повністю сиве, потроху відступало від скронь, оголяючи дуги лискучого черепа. Блакитні очі, однак, дивилися пронизливо, як і раніше. Губи розійшлися в усмішці, яка (принаймні на моє око) видавалася мало не хижацькою. Він пройшов повз Стемпера з таким виглядом, наче здорованя й не було зовсім, простягаючи до мене праву руку. Того дня на ній не було жодної обручки, хоча на лівій одна виднілася: проста золота смужка, тонка і вкрита подряпинами. Я був певен, що її пара покоїлася під землею на цвинтарі в Гарлоу, на пальці, що тепер був кісткою, не більше.

Я потис йому руку.

— Далеко ми заїхали від Талси, правда ж, Чарлі?

Він закивав, енергійно трясучи мою руку, наче політик, який сподівався здобути голос виборця.

— Далеко, дуже далеко. Скільки тобі років, Джеймі?

— П’ятдесят три.

— А твої рідні? Вони здорові?

— Я з ними нечасто бачуся, але Террі досі живе в Гарлоу, перебрав на себе мазутний бізнес. У нього троє дітей, двоє хлопчиків і дівчинка. Уже повиростали. А Кон досі витріщається на зірки на Гаваях. Енді не стало кілька років тому. Інсульт.

— Дуже прикро це чути. Але ти маєш пречудовий вигляд. У розквіті сил.

— Ти теж. — То була нахабна брехня. На думку спало три пори життя Великого американського самця: молодість, зрілість і класний, бляха, вигляд. — Тобі вже, певно… скільки? Сімдесят?

— Майже. — Він