Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Відчайдушно скривившись, Геп відсахнувся.

– Краще його перевернути, – сказав Вік. – Бо отак він захлинеться.

Та перш ніж вони це зробили, кашель ущух, знову перетворившись на гримуче, нерівне дихання. Водій повільно кліпнув очима й поглянув на чоловіків, які зібралися навколо.

– Де… ми?

– В Арнетті, – озвався Геп. – «Тексако» Білла Гепскомба. Ви збили кілька моїх бензоколонок. – І поспіхом додав: – Та це нічого. Вони застраховані.

Чоловік на підлозі спробував сісти, та не зміг. Йому довелося вдовольнитися тим, що він узяв Гепа за лікоть.

– Моя дружина… моя дівчинка…

– З ними все добре, – сказав Геп, либлячись усмішкою тупого пса.

– Здається, я кепсько захворів, – мовив незнайомець. Дихання заходило й виривалося з нього густим, м’яким ревінням. – І вони теж хворіли. Відтоді, як прокинулися два дні тому. У Солт-Лейк-Сіті… – тріпотливі повіки зімкнулися. – Захворіли… певне, врешті-решт, ми втекли запізно…

Здалеку, постійно наближаючись, до них долинуло виття волонтерської швидкої Арнетта.

– Оце так, – повторював Томмі Воннамейкер. – Оце так-так.

Очі хворого знову тремтливо розчахнулись, і тепер вони були сповнені гострого, палкого занепокоєння. Він іще раз спробував сісти. Піт струменів його обличчям. Він схопися за Гепа.

– Із Саллі та Крихіткою Лавон усе гаразд? – зажадав він відповіді.

З його губ летіла слина, і Геп відчував теплоту, яку випромінював його жар. Чоловік був хворим, напівбожевільним, і від нього смерділо. Геп згадав, як, бува, тхне стара собача підстилка.

– З ними все гаразд, – стояв він на своєму, ледь не втрачаючи самовладання. – Ти… лежи собі й не напружуйся, окей?

Водій розслабився. Його хрипіння погучнішало. Геп із Генком перевернули його на бік, і дихання стало трішки рівнішим.

– До вчорашнього вечора я почувався досить добре, – сказав чоловік. – Кашляв та й усе. А вночі прокинувся вже хворим. Запізно втекли. З Крихіткою Лавон усе гаразд?

Останні слова перейшли в незрозуміле белькотіння. Виття швидкої поступово наближалося. Стю підійшов до вікна й став виглядати її. Інші лишилися біля чоловіка, який лежав на підлозі.

– Віку, маєш здогад, що в нього за болячка? – спитав Геп.

– Нє-а, – похитав головою Вік.

– Мо’, вони чимось траванулися, – озвався Норм Брюетт. – В автівки каліфорнійські номери. Себто вони ж, певне, їли в придорожніх кафешках. Мо’, ковтнули зіпсованого гамбургера. Буває.

Під’їхала швидка. Вона оминула розбитий «шеві» й зупинилася між ним і дверима заправки. Червоний маячок накручував божевільні пульсуючі кола. На вулиці було вже зовсім темно.

– Дай сюди руку, я тебе витягну! – зненацька скрикнув чоловік на підлозі, а тоді затих.

– Отруєння, – повторив Вік. – Та-ак, може, це воно. Сподіваюся, що воно, бо…

– Бо що? – спитав Генк.

– Бо інакше це може бути щось заразне, – Вік поглянув на них збентеженими очима. – У п’ятдесят восьмому я бачив хворих на холеру під Ноґелесом,[12] і наш пасажир дуже на них схожий.

Троє чоловіків закотили всередину ноші.

– Гепе, – заговорив один із них. – Тобі пощастило, що твоя хирна дупа не злетіла в повітря й не кружляє в раю. Це він, га?

Завсідники станції розійшлися, щоб пропустити санітарів: Біллі Верекера, Монті Саллівана та Карлоса Ортеґу – їх усі знали.

– У тій автівці ще два пасажири, – сказав Геп і, відтягнувши Монті вбік, додав: – Жінка та мала дівчинка. Обидві мертві.

– Бляха-муха! Точно?

– Ага. Та чолов’яга про це не знає. Повезете його до Брейнтрі?

– Та певно ж. – Монті дивився на Гепа ошелешеними очима. – А що робити з тими двома в машині? Гепе, я не знаю, що робити.

– Стю може зателефонувати до поліції штату. Ти не проти, якщо я поїду з вами?

– Та ні.

Вони поклали хворого на ноші, і поки його вивозили на вулицю, Геп підійшов до Стю.

– Я хочу з’їздити в Брейнтрі разом із ними. Зателефонуєш до поліції штату?

– Ясна річ.

– І Мері також. Подзвони та розкажи їй, що трапилося.

– Окей.

Геп підбіг до швидкої та заліз усередину. Біллі Верекер загрюкнув за ним дверцята й гукнув двох інших санітарів. Вони перелякано й вражено витріщалися на вміст салону роздовбаного «шеві».

За кілька секунд швидка рушила з місця – завила сирена, червоний проблисковий маячок закрутився й запульсував, кидаючи на майданчик станції криваві тіні. Стю підійшов до таксофона та опустив у нього четвертак.

Водій «шеві» помер за двадцять миль до лікарні. Він втягнув у булькітливі груди останній вдих, випустив його, знову почав набирати повітря, а тоді це зупинилося.

Із задньої кишені незнайомця Геп дістав гаманець та оглянув його вміст. Сімнадцять доларів готівкою. Каліфорнійські водійські права, які стверджували, що їхнього власника звали Чарльз Д. Кемпіон. А ще там було військове посвідчення та ламіновані світлини з його дочкою й дружиною. Гепові не хотілося їх роздивлятися.

Він запхав гаманець назад у кишеню померлого й сказав Карлосові, щоб той вимкнув сирену. Було десять по дев’ятій.

На міському пляжі в Оґанквіті, штат Мейн, в Атлантичний океан врізáвся довгий кам’яний пірс. Сьогодні він нагадував їй сірий палець судді, і коли Френні паркувала автівку на громадській стоянці, бачила, що Джессі сидить на самому його вістрі – лише силует проти яскравого неба. Над ним ширяли галасливі чайки, доповнюючи новоанглійський пейзаж (хоч бери й на стіну вішай), і вона сумнівалася, що котромусь із птахів стане духу зіпсувати його, скинувши білу бомбочку на бездоганну блакить робочої сорочки Джессі Райдера. Зрештою, він справжній поет.

Вона знала, що то Джесс, бо його спортивний велосипед був прикутий до залізної огорожі, яка бігла повз будиночок паркувальника. Ґас – лисуватий і череватий муніципальний службовець – рушив їй назустріч. Для туристів діяв тариф у долар із машини, та він знав, що Френні живе в Оґанквіті, тому навіть не глянув на наліпку «МЕШКАНЕЦЬ МІСТА», яка притулилася в кутку лобового скла. Френні частенько сюди приїздила.

«Ще й як частенько, – подумала Френ. – Власне, саме тут я й завагітніла – якраз у дванадцяти футах над припливною позначкою. Люба Ґулько, тебе зачали на мальовничому мейнському узбережжі – у дванадцяти футах над припливною позначкою й у двадцяти ярдах від хвилеріза. Місце відмічено хрестиком».

Ґас підняв руку й показав Френні знак миру.

– Міс Ґолдсміт, там ваш хлопець, сидить на краю пірса.

– Дякую, Ґасе. Як справи?

Він усміхнувся та махнув рукою на стоянку. На паркінгу було з десяток машин, і більшість із них мали червону або блакитну наліпку «МЕШКАНЕЦЬ МІСТА».

– Так рано багато не заробиш, – сказав він. Було 17 червня. –