Необхідні речі - Стівен Кінг
– Ти не поспішай, – промовив містер Ґонт. – Покупки – це радощі, коли на них маємо вдосталь часу, Браяне, і справжній біль у споді, коли його немає.
– А ви звідкись із іншої країни? – запитав Браян. Йому було цікаво чути, як різні специфічні словечка проскакують у мовленні містера Ґонта, як-от «слушно» чи «статечний». Браян згадав одного красюка, який вів «Театр шедеврів»[13], що мама іноді дивилася, коли в телепрограмі було сказано, що там буде мелодрама.
– Я, – відповів Ґонт, – з Акрона.
– Це в Англії?
– Це в Огайо, – похмуро поправив його Ліленд Ґонт, а тоді знов оприявнив свої міцні нерівні зуби в сяйнистій посмішці.
Браянові ця репліка здалася смішною, як часто здавалися фрази з телесеріалів штибу «Будьмо»[14]. Взагалі, уся ця ситуація наганяла відчуття, ніби він забрів у серіал, трохи містичний, але насправді не загрозливий. Хлопець зайшовся сміхом.
На мить Браян схвилювався, чи містер Ґонт не подумає, що він поводиться нечемно (мабуть, тому, що мама завжди звинувачувала його в грубощах, і в результаті Браянові почало маритися, ніби він живе в гігантському й майже невидимому павутинні соціального етикету), а тоді високий чоловік підійшов до нього ближче. Обоє засміялися, і врешті-решт Браян не міг пригадати, коли востаннє з такою приємністю проводив пообідній час.
– Іди-іди, подивися, – поквапив його містер Ґонт, махаючи рукою. – Історіями пообмінюємося якось іншим разом, Браяне.
Тож Браян пішов дивитися. У найбільшій шафці було лише п’ять предметів, хоча в ній запросто могло би вміститися ще двадцять-тридцять. Там була люлька. А ще фотографія Елвіса Преслі з червоним шаликом і в білому комбінезоні з тигром на спині. Король (так його завжди називала мама) тримав мікрофон біля відкопилених губ. Третім предметом був фотоапарат «Полароїд». Четвертим – шматок відполірованого каменю з порожниною, заповненою кришталевими осколками. Вони чарівно ловили й відбивали промені світла згори. П’ятим предметом була дерев’яна скалка завбільшки з Браянів указівний палець.
Він показав на кристал.
– Це ж жеода, правильно?
– А ти, Браяне, хлопець ерудований. Саме це воно і є. Я для більшості своїх товарів маю таблички, але вони ще не розпаковані, як і більша частина асортименту. Щоб завтра відчинитися, доведеться попрацювати, як коняка. – Проте в голосі його не чулося ні краплі хвилювання, і, здавалося, він цілком охоче залишатиметься на місці.
– А оце що таке? – запитав Браян, указуючи на скалку.
Він вважав, що це справді дуже дивний набір товарів як на крамничку в маленькому місті. Йому одразу ж дуже сподобався Ліленд Ґонт, але якщо решта його товарів схожі на ці, то він, на думку Браяна, недовго триматиме бізнес у Касл-Року. Якщо хочеш продавати речі на кшталт люльок, фотографій Короля й дерев’яних скалок, то Нью-Йорк – ось ідеальне місце для твоєї крамниці… принаймні так показують у кіно.
– О! – гукнув містер Ґонт. – Оце річ дуже цікава! Я тобі покажу!
Він перетнув кімнату, обійшов шафку, дістав із кишені чималу в’язку ключів й вибрав один, майже не добираючи. Він відчинив шафку й обережно дістав з неї скалку.
– Дай руку, Браяне.
– Ой, та, напевно, краще не треба, – відповів Браян. Як уродженець штату, у якому туризм – найбільша галузь, він за своє життя побував у багатьох магазинах із сувенірами і бачив силу-силенну табличок із таким маленьким віршиком: «Приємно глядіти, / у руцях тримати, / але як зламаєш, / готуй грошенята». Хлопець уявив перелякану реакцію матері, якщо він зламає скалку – чи що то таке, – а містер Ґонт, уже не такий приязний, повідомить, що та коштує п’ятсот доларів.
– Та чому ні? – запитав містер Ґонт, піднявши брови – хоча насправді то була лише одна кущиста брова, що нерозривною лінією тягнулася над переніссям.
– Я просто не дуже акуратний.
– Маячня, – відповів містер Ґонт. – Я незграбних хлопців за версту чую. А ти не тієї породи. – Він поклав скалку Браянові в долоню. Хлопець із певним подивом подивився на неї – він навіть не знав, що його долоня розкрита, доки не побачив на ній скалку.
І вона точно не відчувалася як скалка, радше як…
– Вона на дотик як камінь, – із сумнівом висловився він і підняв очі на містера Ґонта.
– Одночасно як деревина і камінь, – уточнив містер Ґонт. – Це скам’янілість.
– Скам’янілість, – зачудовано промовив Браян. Він уважно роздивився скалку, а тоді провів по ній пальцем. Вона була одночасно гладенька й шорстка. Якимсь чином це викликало не надто приємне відчуття. – Стара, мабуть.
– Їй більш ніж дві тисячі років, – поважно погодився містер Ґонт.
– Йопересете! – скрикнув Браян. Він підскочив і ледь не впустив скалку. Затиснув її в кулаці, щоб не впала на підлогу… і його одразу пройняло чудернацьке й спотворене відчуття. Раптом він відчув… що? Запаморочення? Ні. Не запаморочення, а віддаленість. Ніби якась його частина покинула тіло й полинула геть.
Він бачив, з яким інтересом і розвагою дивиться на нього містер Ґонт і як очі в чоловіка раптом ніби виросли до розміру чайних блюдець. Проте відчуття дезорієнтації не лякало, а радше захоплювало і було точно приємнішим, ніж лискучість деревини, яку Браян досліджував пальцем.
– Заплющ очі! – запропонував містер Ґонт. – Заплющ очі, Браяне, і скажи, що відчуваєш!
Браян підкорився й якусь мить не рухався, стояв із простягнутою рукою, в якій стискав скалку. Він не бачив, як верхня губа містера Ґонта на мить задерлася, як у собаки, оголюючи великі криві зуби в гримасі чи то задоволення, чи то очікування. Браян туманно відчував якийсь рух – спіральний рух. Звук, швидкий і легкий: тудут… тудут… тудут. Він зрозумів, що то. Це…
– Човен! – у захваті скрикнув він, не розплющуючи очей. – Таке відчуття, ніби я на човні!
– Чи ж то справді[15], – промовив містер Ґонт, і для Браянового слуху голос його звучав неймовірно віддалено.
Відчуття посилилися. Тепер здавалося, ніби він здіймається й опускається на довгих повільних хвилях. Браян чув віддалене квиління птахів, а ближче – звуки сили-силенної тварин: мукання корів, кукурікання півнів, низький агресивний рев дуже великої кішки – не зі злості, а радше від нудьги. У ту єдину мить він майже відчував під ногами деревину (частиною якої, без сумніву, колись була скалка) та знав, що взутий не в «конверси», а якісь сандалі, і…
