Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

Я є ніхто. Я є ніхто.

Тоді Каррас запитав: «Це твоє ім’я?». Почув у відповідь:

Я не маю імені. Я є ніхто. Багато. Дай нам бути. Дай нам грітися в тілі. Не [нерозбірливо] з тіла в пустоту, у [нерозбірливо]. Залиши нас. Залиши нас. Дай нам бути. Каррас. Меррін. Меррін.

Знову й знову перечитував Каррас транскрипцію, стурбований її змістом і відчуттям, що з ним розмовляла більш ніж одна особа, аж поки врешті-решт від постійного повторення слова почали втрачати сенс, і він відклав транскрипцію, розтираючи руками чоло, очі й навіть думки. Зовсім не чужа мова. А вміння писати задом наперед було далеко не паранормальне чи навіть незвичне явище. Але розмовляти задом наперед, пристосовуючи й змінюючи фонетику так, щоб у зворотному порядку слова й фрази звучали цілком зрозуміло, — хіба така здатність не була недоступна навіть гіперстимульованому інтелектові, прискореній підсвідомості, на яку покликався Юнґ? Ні, ще щось… щось крутиться в його пам’яті. Тут він згадав. Пішов до поличок по книжку Юнґа «Психологія та патологія так званих окультних феноменів». Щось подібне він там бачив, згадував він, швидко гортаючи сторінки. Що це було?

І він знайшов опис експерименту з автоматичним письмом, під час якого підсвідомість суб’єкта була, як виглядає, здатна відповідати на його запитання анаграмами. Анаграмами!

Розгорнувши книжку на столі, він нахилився й прочитав опис частини експерименту.

ТРЕТІЙ ДЕНЬ

— Що таке чоловік? — Жадосом илпож текрен тяне.

— Це анаграма? — Так.

— Скільки в ній слів? — Три.

— Яке перше слово? — Дивись.

— А друге слово? — И-и-и-ись.

— Дивись? Я мушу це інтерпретувати сам? — Спробуй!

Піддослідний знайшов такий варіант: «Життя далеко неспроможне». Його вразив інтелектуальний рівень відповіді, що нібито свідчило про існування незалежного від нього самого розуму. Тому він продовжив розпитувати:

— Хто ти? — Клелія.

— Ти жінка? — Так.

— Чи ти жила на землі? — Ні.

— Ти колись іще народишся? — Так.

— Коли? — Через шість років.

— Чому ти розмовляєш зі мною? — Ічю ява Клелія дув.

Піддослідний інтерпретував цю відповідь як анаграму: «Я, Клелія, відчуваю».

ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ

— Це я відповідаю на запитання? — Так.

— Чи Клелія там? — Ні.

— А хто тоді там? — Нікого.

— Чи існує взагалі Клелія? — Ні.

— То з ким я тоді розмовляв учора? — Ні з ким.

Каррас перестав читати й похитав головою. «Тут не було нічого паранормального, — подумав він, — лише свідчення необмежених можливостей мозку». Він потягнувся по сигарету, сів і запалив її. «Я є ніхто. Багато». «Звідки це все, — дивувався Каррас, — цей моторошний зміст Реґаниної розмови? Звідти ж, звідки прийшла Клелія? Особистості, що раптово виникають?»

«Меррін… Меррін…», «Ах, кров…», «Він хворий…».

Очима, що злипалися від утоми, Каррас подивився на свій примірник «Сатани» і похмуро погортав сторінки до початкової фрази: «Нехай не керує мною дракон…» Видихаючи дим, Каррас заплющив очі, а тоді закашлявся, прикриваючи рота кулаком. Відчувши, яке вже в нього пересохле й запалене горло, він загасив сигарету в попільничці. Цілком виснажений, Каррас поволі й незграбно підвівся, вимкнув у кімнаті світло, опустив віконниці, скинув черевики й впав долілиць на вузеньке ліжко. У голові в нього гарячково кружляли уривки спогадів і думок. Реґана. Кіндермен. Деннінґз. Що робити? Він має допомогти! Він мусить допомогти! Але як? Звернутися до єпископа з тим, що в нього є? Навряд чи. Він аж ніяк не зможе надати переконливих аргументів.

Подумав, що варто було б роздягнутися, лягти під ковдру.

Занадто втомлений. Цей тягар. Він хотів би звільнитися від нього.

«…Дай нам бути!»

Каррас почав провалюватися у важкий, кам’яний сон, а його вуста ледь помітно рухалися, беззвучно шепочучи: «Дайте бути мені». А тоді раптово він підняв голову, пробуджений астматичним диханням і шурхотінням целофану. Розплющивши очі, він побачив у кімнаті незнайомця, переобтяженого зайвою вагою священика середнього віку з веснянкуватим обличчям і зачесаними назад на лисуватій голові ріденькими пасмами рудого волосся. Сидячи в кутку в кріслі з м’якою оббивкою, він стежив за Каррасом, здираючи целофан із сигаретної пачки «Ґолуаз». Священик усміхнувся.

— О, ну то вітаю.

Каррас звісив із ліжка ноги й сів.

— Ага, вітаю й до побачення, — буркнув Каррас. — Хто ви такий і якого дідька робите тут, у моїй кімнаті?

— Чуєте, ви мені вибачте, але коли я постукав і ви не озвалися, я побачив, що двері незамкнені, тож я й подумав, що просто зайду й зачекаю вас тут. А виявилося, ось ви де! — Священик показав на милиці, притулені до стіни біля ліжка. — Бачите, мені було б важко довго чекати в коридорі, якийсь час я можу постояти, але тоді мушу присісти. Маю надію, що ви мене пробачите. До речі, мене звати Ед Люка. Ваш отець-ректор запропонував мені побачитися з вами.

Каррас нахмурився й схилив голову вбік.

— Ви сказали «Люка»?

— Так, завжди був Люка, — підтвердив священик, вишкіривши довгі, пожовклі від нікотину зуби. Він видобув із пачки сигарету й поліз у кишеню по запальничку. — Не проти, щоб я закурив?

— Ні, не проти. Я сам курець.

— О, ну так, — сказав Люка, дивлячись на гору недопалків у попільничці на столі біля крісла. Він простягнув сигаретну пачку Каррасові. — Спробуєте «Ґолуаз»?

— Ні, дякую. Чуєте, ви сказали, що вас прислав Том Бермінґем?

— Старий добряга Том. Так, ми з ним давні приятелі. Були однокласниками в Реджіз, а потім проходили разом третю пробацію в коледжі Сейнт-Ендрю-он-Гудзон. Так, саме Том порекомендував мені побачитися з вами, тож я й сів на автобус «Ґрейгаунд» із Нью-Йорка. Я працюю у Фордгемі.

У Карраса раптово покращився настрій. Він вигукнув:

— О, Нью-Йорк! Це пов’язано з моїм проханням про нове призначення?

— Нове призначення? Ні, я нічого про це не знаю. Ідеться про особисту справу, — пояснив священик.

Каррас похилив плечі, втрачаючи надію.

— Ну, то гаразд, — значно понуріше мовив він. Тоді підвівся, рушив до дерев’яного стільця за письмовим столом, сів на нього й почав прискіпливо оглядати Люку. Зблизька Каррас міг бачити, що чорне вбрання священика було зім’яте, мішкувате й поношене. Плечі лисніли від лупи. Гість видобув із пачки сигарету й припалив її тремтливим вогником запальнички «Зіппо», що її він витяг із кишені цілком непомітно, наче фокусник, а тоді замислено випустив у повітря струмінь синювато-сірого диму, дивлячись на нього з явним задоволенням.

— Ах, що може краще за «Ґолуаз» заспокоювати нерви! — неквапливо вимовив він.

— А ви, Еде, нервуєтеся?

— Трошечки.

— Ну то гаразд, берімося до справи. Викладайте все, Еде. Чим я можу допомогти?

Люка стурбовано подивився на Карраса.

— Ви цілком виснажені, — сказав він. — Нам буде ліпше,