Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес - Марго Вольська

– Не треба, – охнула я, розуміючи, до чого йде справа – і тільки тоді до мене дійшло, що крига довкола скресла.

 – Відтанула, – видихнув з полегшенням Есмонд. – Нарешті. Я вже думав, що нічого не зможу зробити, – він швидко поцілував мене у куточок губ і відкотився вбік. – Мелісо, тобі пора заспокоювати власну нервову систему, інакше це для всіх нас добром не скінчиться. Сама бачиш, на що перетворюється кімната. Добре, що я встиг вчасно.

Він більше не ліз з поцілунками, але й далеко відсуватись не поспішав. Я все ще відчувала близькість чоловіка, і в грудях якось дивно нило. З одного боку, я розуміла, що повинна відсторонитись, збільшити між нами дистанцію, та й взагалі, триматись від Есмонда подалі, з іншого, не могла відмовити собі в задоволенні, яке отримувала через його близькість.

І мова не лише про демонічне тепло, яке він так випромінював.

– Есмонде, – прошепотіла я ледь чутно, – що це було?

– Стихійний викид магії, Мелісо. Нормальна штука для сніжної відьми, яка поступово входить в силу, але при цьому дозволяє собі забагато нервів.

Я шумно втягнула носом повітря.

– Не бійся, – він огладив долонею мій бік, від ребер до стегна. – Все вже добре. Ми впорались, – турботливий шепіт огортав мене, мов захищаючи від оточуючого світу. – Ти велика молодець. Просто цього ніяк не уникнути, сама розумієш. Магія не настільки покірна, як нам всім би хотілось. Але не переживай, стихійних викидів такої сили найближчим часом ти не відчуєш.

Мені вистачило сил тільки на кивок.

– Мелісо, – Есмонд явно не збирався просто так йти, – коли ми вже зараз тут, удвох, то, може, поговоримо? Мені здається, нам це просто необхідно.

Взагалі-то я не збиралась піддаватись на жодні розмови, бо прекрасно знала, чим вони зазвичай закінчуються, але чомусь не знайшла в собі сили відмовити чоловікові.

– Гаразд, – прошепотіла я. – Давай поговоримо. Про що ти хочеш?..

– Я налякав тебе тим, як вчинив з Джейсоном, я знаю. Тобі здається, що я занадто багато собі дозволяю і заходжу на твою територію.

– Так воно і є.

– Ну, справді, я періодично зариваюся, – погодився Есмонд, – проте… На жаль, мені в юності довелось забагато дізнатись про взаємодію сніжних відьом та демонів.

Я напружилась. Невже він сам заговорив про це?..

– З того часу я зробив висновок, що зі сніжними відьмами краще не зв’язуватись взагалі. Тим паче, вас майже винищили. Але коли зустрів тебе, і так вийшло, що сама доля нас пов’язала, то я вирішив, що це… Моя можливість спокутувати провину батька.

– Батька? – перепитала я.

– Колись розповім… Але зараз тобі не треба цього знати, – Есмонд зітхнув. – Мелісо, я хочу, щоб ти розуміла: це щеня, Джейсон, може бути небезпечним. Я не хочу, щоб до тебе наближався хто завгодно з демонів, окрім мене.

– Чому?

– Бо вони можуть тобі нашкодити.

– А ти? – пошепки перепитала я. – Ти нашкодити мені не можеш?

– Я не збираюсь робити тобі нічого поганого, – запевнив мене Есмонд. – Крім того, сніжні відьми могутні, ти сама це відчула на собі. Дуже могутні! Тож, якщо навчити тебе користуватись власним даром, думаю, ти сама легко зможеш протистояти будь-якому демонові. Потім мій контроль ослабне, – він помовчав трохи і додав: – Ревнощі ослабнуть навряд. Знаю, що ти можеш вважати, ніби я зовсім не маю на них права, але, повір, я й так дуже адекватно себе поводжу. Аж надто адекватно, як для мого нормального стану, от.

– Боюсь собі уявити, – тихо росміялась я, – що ж тоді виробляють демони, які взагалі не тримають себе в раках.

– Краще тобі не знати. То що, мир?

Я все ще не була впевнена в тому, що мені варто довіряти Есмондові. Але ж він так щиро про це все говорив… Аж у серці защемило.

– Гаразд, – прошепотіла я. – Мир. Тільки ти маєш дещо мені пообіцяти.

– М?

– Пояснюй хоча б іноді, що і для чого ти робиш. Бо дуже важко довіряти, коли тебе просто ведуть кудись всліпу.

Есмонд посміхнувся, а тоді замість розмов просто ще раз поцілував мене.

Відповідь на своє прохання я так і не отримала.