Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

«Що робити? Трохи поспати. Тоді вернутися й спробувати знову… спробувати знову…» Він підвівся й понуро глянув на Шерон. Притулившись спиною до зливальниці й склавши на грудях руки, вона замислено й зацікавлено спостерігала за ним.

— Я йду в гуртожиток, — сказав він їй. — Зателефонуйте, як тільки прокинеться Реґана.

— Так, я зателефоную.

— І компазин. Гаразд? Не забудете?

Вона похитала головою.

— Ні, зроблю це прямо зараз.

Каррас кивнув і, запхавши руки в кишені й опустивши голову, замислився, чи не забув дати Шерон ще якихось настанов. Завжди згадуються якісь додаткові речі, навіть тоді, коли, здавалося б, усе продумано до дрібниць.

— Отче, що відбувається? — почув, як до нього дуже серйозним голосом звертається Шерон. — Що це таке? Що насправді діється з нашою Реґ?

Каррас подивився на неї виснаженими пересохлими очима.

— Я не знаю, — відповів він без жодної емоції, — я справді не знаю.

Він повернувся й вийшов із кухні.

Проминаючи передпокій, Каррас почув за спиною кроки, що швидко наближалися.

— Отче Каррас!

Каррас озирнувся й побачив Карла з його светром у руках.

— Дуже вибачте, — сказав слуга, віддаючи светра. — Я думав закінчити багато раніше. Але я забути.

Каррас узяв светра. Плями від блювоти зникли, і светр мав свіжий, приємний запах.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, Карле, — сказав йому лагідно священик. — Дякую вам.

— Це я вам дякую, отче Каррас, — сказав Карл, голос якого тремтів, а очі сльозилися. — Дякую, що ви допомагаєте міс Реґані. — Немовби засоромившись своїх слів, він швидко відвернувся й пішов геть.

Дивлячись йому вслід, Каррас пригадав, як побачив його в авті Кіндермена. Чому? Чергова загадка, чергова плутанина. Каррас відвернувся й утомлено відчинив двері. Була вже ніч. Він у розпачі ступив із темряви в пітьму.

Він перетнув вулицю до гуртожитку, мріючи про ліжко, але вирішив зупинитися біля кімнати Даєра. Постукав у двері, почув ізсередини:

— Заходьте й навертайтеся до віри! — і побачив, увійшовши, Даєра за друкарською машинкою «Ай-Бі-Ем Селектрік». Каррас сів на краєчок Даєрового ліжка, а юний єзуїт і далі щось друкував.

— Гей, Джо!

— Ага, я слухаю. Що там?

— Чи знаєш ти когось, хто проводив ритуал екзорцизму?[9]

— Джо Луїс, Макс Шмелінґ, 22 червня 1938 року.

— Джо, давай без жартів.

— Це ти давай без жартів. Екзорцизм? Ти що, знущаєшся?

Каррас нічого не відповів і якийсь час просто тупо дивився на Даєра, що далі друкував, а тоді підвівся й рушив до дверей.

— Так, Джо, — сказав він, — я пожартував.

— Я так і подумав.

— Побачимося в кампусі.

— Придумай кумедніші жарти.

Каррас попрямував коридором, а коли заходив до своєї кімнати, побачив під дверима рожеву записку. Підняв її. Від Френка. Домашній телефон. «Прошу перетелефонувати…»

Каррас узяв слухавку й попросив, щоб його з’єднали з домашнім номером директора інституту. Чекаючи, він подивився на свою вільну праву руку. Вона тремтіла від розпачливого сподівання.

— Алло? — писклявий голосок маленького хлопчика.

— Чи можу я поговорити з твоїм батьком?

— Так. Хвилиночку. — Стук слухавки об стіл. Тоді її знову беруть. Той самий хлопчик. — А хто це?

— Отець Каррас.

— Отець Карітс?

— Каррас. Отець Каррас…

Слухавку знову відклали.

Каррас підніс тремтячу руку, легенько торкнувшись пальцями чола.

Шум у слухавці.

— Отець Каррас?

— Так, вітаю, Френку. Я все не міг до тебе додзвонитися.

— Ой, вибач. Я працював над твоїми плівками.

— І що, закінчив?

— Так. Між іншим, там доволі дивні речі.

— Так, я знаю, — сказав Каррас, намагаючись не виказувати голосом збудження. — Ну й що там цікавого? Що ти знайшов?

— Ну, насамперед співвідношення між кількістю слів…

— Так, Френку?

— Я не мав достатньої кількості зразків для абсолютної впевненості, як ти розумієш, але й цього було достатньо, щоб зробити доволі точні висновки, принаймні скільки це можливо з такими речами. Ну, я б сказав, що в будь-якому разі обидва голоси на плівках належать, найпевніше, двом різним особистостям.

— Найпевніше?

— Ну, я б не наполягав на цьому під присягою в суді, адже відмінності доволі мінімальні.

— Мінімальні… — повторив тупо Каррас. «Ось так і закінчується гра». — А що з тією абракадаброю? — поцікавився він. — Чи це якась мова?

Френк захихотів.

— Що такого смішного? — похмуро спитав єзуїт.

— Чи це був якийсь підступний психологічний тест, отче?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, мені здається, ти щось там наплутав із плівками абощо. Там…

— Френку, це мова чи ні? — не дав йому договорити Каррас.

— О, я б сказав, що це, звичайно, мова.

Каррас ошелешено закляк.

— Ти що, жартуєш?

— Ні, анітрохи.

— І яка це мова?

— Англійська.

Якусь мить Каррас тупо дивився перед собою, а коли заговорив, у його голосі звучали металеві нотки.

— Френку, мені здається, у нас дуже поганий зв’язок. Може, ти поясниш мені свій жарт?

— Маєш поблизу магнітофон?

Він стояв поруч на столі.

— Так, маю.

— Там є перемикач на «зворотне відтворення»?

— Для чого це?

— Там є такий перемикач?

— Секундочку. — Каррас роздратовано відклав слухавку й зняв кришку магнітофона, щоб перевірити. — Так, є. Френку, що все це означає?

— Встав плівку в магнітофон і прокрути задом наперед.

— Що?

— У тебе завелися гремліни, — добродушно захихотів Френк. — Слухай-но, прокрути плівку, і поговоримо завтра. Добраніч, отче.

— На добраніч, Френку.

— Гарного настрою.

— Ага, якраз.

Каррас повісив слухавку. Мав спантеличений вигляд. Знайшов плівку з нісенітним белькотінням і вставив її в магнітофон. Спочатку прокрутив її нормально, киваючи головою. Жодної помилки. Суцільна абракадабра.

Прослухав її до кінця, а туді пустив у зворотному відтворенні. Почув свій голос задом наперед. А тоді Реґанин демонічний голос: «Марін марін каррас дай нам бути дай нам…»

Англійська мова! Безглузда! Але англійська!

«Як вона на таке спромоглася?» — не міг збагнути Каррас.

Він переслухав плівку до кінця, тоді перемотав і пустив знову. Тоді ще раз. І тут усвідомив, що порядок слів також був зворотний. Він зупинив плівку, перемотав її, а тоді сів за стіл з олівцем і блокнотом і почав прокручувати плівку від самого початку, ретельно транскрибуючи слова, що тривало досить довго з постійними зупинками магнітофона й відмотуванням плівки. Коли ж він нарешті закінчив цю роботу, записав транскрипції слів на іншому аркуші паперу у зворотному порядку. Тоді нахилився й перечитав записане:

…небезпека. Ще ні. [нерозбірливо] помре. Мало часу. Тепер [нерозбірливо]. Нехай вона помре. Ні, ні, солодко! У тілі солодко! Я відчуваю! Тут [нерозбірливо]. Краще [нерозбірливо], ніж пустота. Я боюся священика. Дай нам часу. Боюся священика! Він [нерозбірливо]. Ні, не цей, а [нерозбірливо] той, хто [нерозбірливо]. Він хворий. Ах, кров, відчуй кров, як вона [співає?].

Каррас