Відродження - Стівен Кінг

— І переконаєш його зупинитися.

— Якщо зможу.

— А як він не схоче?

— Тоді не знаю.

— Якщо хочеш, я поїду з тобою.

Але сама Брі цього не хотіла. Це читалося в неї на обличчі. Те завзяття, з яким вона виконувала цю роботу, пояснювалося захватом молодої розумної жінки перед дослідженнями в їх чистому вигляді. А ще перчинки додавали наші любовні ігри. Проте дослідження вже перестало бути чистим і побачила вона достатньо, щоб сильно злякатися.

— Ти до нього й на гарматний постріл не підійдеш, — сказав я. — Але він ось уже вісім місяців як не виступає, а його щотижневе телешоу пускають у повторах. Мені треба, щоб ти знайшла, де він тепер вішає свого капелюха.

— Це я можу. — Вона відставила ноутбук убік і засунула руку під ковдру. — Але спочатку хочу зробити щось інше, якщо ти в настрої.

Я був у настрої.

* * * * *

Незадовго до Дня праці ми з Брі Донлін обмінялися прощаннями в тому самому ліжку. Вони були дуже тілесними, задовольнили нас обох, але також містили в собі смуток. Радше для мене, ніж для неї, як я собі думаю. У неї попереду було життя гарненької, нічим не зв’язаної кар’єристочки в Нью-Йорку, а мені менш ніж за два роки мало виповнитися страшні п’ятдесят п’ять. Я підозрював, що більше жвавих молодих жінок у мене не буде, і щодо цього, як потім виявилося, мав цілковиту рацію.

Брі вислизнула з ліжка, довгонога й прекрасна у своїй голизні.

— Я знайшла те, що ти шукав, — сказала вона й щось пошукала у своїй сумочці на туалетному столику. — Це було важче, ніж я думала, бо тепер він живе під іменем і прізвищем Деніел Чарльз.

— Це мій хлопчик. Не зовсім вигадане ім’я, але майже.

— А по-моєму, це більше заради перестороги. Так зірки реєструються в готелі під фальшивим іменем — чи видозміненим своїм, — щоб обдурити мисливців на автографи. Коли він винаймав своє теперішнє помешкання, то назвався Деніелом Чарльзом, і це законно, головне, щоб у нього був банківський рахунок і з нього приймали чеки. Але іноді чоловіку просто необхідно користуватися своїм справжнім прізвищем, якщо він не хоче порушувати закон.

— Яке «іноді» ти маєш на увазі в цьому випадку?

— Торік у Покіпсі, штат Нью-Йорк, він купив автомобіль… нічого особливого, простенький «Форд Таурус» ванільного кольору… і зареєстрував його під справжнім прізвищем. — Вона залізла назад у ліжко й простягнула мені клаптик паперу. — Ось тобі, красунчику.

На ньому було написано «Деніел Чарльз (він же Чарльз Джейкобз, він же Ч. Денні Джейкобз), «Застібки», Летчмор, штат Нью-Йорк, 12561».

— А що таке «Застібки»[126], як для тих, хто в танку?

— Так називається будинок, який він орендує. А точніше, маєток. Маєток з брамою, щоб ти знав. Летчмор лежить трохи північніше од Нью-Пальтца, у них однаковий поштовий індекс. Це в горах Катскіл, де Ріп ван Вінкль[127] грав у боулінг із гномами. Але тільки… мм, які в тебе теплі й приємні руки… та гра називалася «кеглі».

Вона притулилася ближче, і я вимушений був сказати те, що чоловіки мого віку кажуть щораз частіше: вдячний за пропозицію, але не відчуваю себе в змозі нею скористатися. Озираючись тепер назад, я шкодую, що не постарався тоді трохи сильніше. Останній раз був би приємним.

— Нічого, котику. Просто обніми.

Я пригорнув її до себе. Здається, ми задрімали, бо коли я знову прийшов до тями, сонце переповзло з ліжка на підлогу. Брі скочила на ноги й стала вдягатися.

— Треба бігти. Тисяча справ сьогодні. — Вона застебнула ліфчик і подивилася на мене в дзеркалі. — Коли ти плануєш до нього поїхати?

— До жовтня точно ні. Г’ю попросив одного хлопця з Міннесоти мене підмінити, але раніше жовтня він приїхати не зможе.

— Залишайся зі мною на зв’язку. Електронкою і телефоном. Якщо я не буду знати, як ти там, щодня, то почну хвилюватися. Можу навіть поїхати, щоб пересвідчитися, що з тобою там все в порядку.

— Не треба, — сказав я.

— А ти дзвони мені й пиши, білий хлопчику, тоді не поїду.

Уже вдягнута, Брі підійшла й сіла на край ліжка.

— Може, тобі взагалі не треба їхати. Ти про це не думав? Жодного туру в нього не заплановано, на сайті вже давно ніякої активності, і телепрограм нових нема, крутять лише повтори. Днями натрапила на пост в одному блозі, під заголовком «Куди дівся Пастор Денні». Там обговорення на багато сторінок.

— І до чого ти хилиш?

Брі взяла мене за руку, переплела пальці з моїми.

— Ми точно знаємо… ну, не те щоб точно, але знаємо… що комусь він допоміг, а комусь і нашкодив. Окей, це вже в минулому, змінити нічого не можна. Але якщо він перестав зцілювати, то більше нікому не зашкодить. А в такому разі навіщо з ним конфліктувати?

— Якщо він перестав зцілювати, то це тому, що збив достатньо грошенят, щоб іти далі.

— До чого?

— Не знаю, але, судячи з його динаміки за останні роки, це може бути небезпечно. Брі… послухай. — Я сів у ліжку і взяв її за другу руку. — Навіть якщо не зважати на все інше, хтось повинен змусити його відповісти за те, що він зробив.

Вона піднесла мої руки до своїх губ і поцілувала спершу одну, потім другу.

— Але чи обов’язково, щоб цей «хтось» був ти, котику? Зрештою, твій випадок був у нього одним з успішних.

— Я думаю, саме тому. А ще в нас із Чарлі… спільна історія. І дуже давня до того ж.

* * * * *

У міжнародний аеропорт Денвера я її не проводжав (то було завдання її матері), але вона подзвонила мені, коли долетіла, — у радісно-збуджено-нервовому стані. Дивлячись уперед, а не назад. І я був радий за неї. Коли за двадцять хвилин по тому мій телефон знову задзвонив, я подумав, що це знову вона. Але ні. Дзвонила її мати. Джорджія спитала, чи можемо ми поговорити. Може, за обідом.

«Ой», — подумав я.

Ми пообідали «У Макґі» — приємна розмова під хорошу їжу, переважно про музичний бізнес. Коли ми сказали «ні» десерту й «так» — каві, Джорджія сперлася чималими грудьми на стіл і перейшла до діла.

— То що, Джеймі? Між вами вже все скінчено?

— Я… е-е… Джорджіє…

— Господи, та не треба мимрити й затинатися. Ти прекрасно знаєш, про що я. І я тебе не