Відродження - Стівен Кінг
— Не знаю, чи то Бог зцілив мене його руками, чи ні, — сказав мені Гікс, коли ми пили каву в нього в офісі. — Дружина точно знає, то й нехай, а мені байдуже. Головне, що мені вже не боляче і я проходжу по дві милі за день. Сподіваюся, ще два місяці — й мені дозволять грати в теніс, якщо це буде парна гра, де мені доведеться лише по кілька кроків пробігати. Ось що для мене важливо. Якщо він зробив для вас те, що ви кажете, тоді ви мене розумієте.
Я розумів. Просто знав трохи більше.
Що Роберт Райверд насолоджувався своїм зціленням у психіатричній клініці, цмулячи глюкозу через крапельницю, а не «кока-колу» з друзями.
Що Патриція Фармінгдейл, зцілена від периферичної невропатії в Шаєні, штат Вайомінг, насипала собі в очі солі, намагаючись позбавити себе зору. Вона не пам’ятала, як це робила. Не кажучи вже про те чому.
Що Стефан Дрю з Солт-Лейк-Сіті став ходити пішки на далекі дистанції, після того, як його зцілили буцімто від пухлини мозку. Ці піші прогулянки (а часом то були марафони на п’ятнадцять миль) він здійснював не в потьмареному стані. Просто, за його словами, на нього находила ця потреба, і він мусив іти.
Що Вероніка Фрімонт з Анагайма потерпала від того, що сама називала «перериванням зору». Один такий випадок призвів до зіткнення на малій швидкості з іншою машиною. Аналіз на алкоголь і наркотики був негативним, але вона все одно відмовилася від водійських прав — боялася, що це повториться.
Що в Еміля Кляйна з Сан-Дієґо на зміну чудесному зціленню від травми шиї прийшло періодичне імпульсивне бажання виходити на подвір’я та їсти землю.
І був Блейк Ґілмор із Лас-Веґаса, який стверджував, що Ч. Денні Джейкобз наприкінці літа 2008-го року вилікував його від лімфоми. За місяць він втратив роботу круп’є за столом для блекджеку, бо став поливати клієнтів казино лайкою — казав щось на зразок «Бери карту, бери ж ту блядську карту, сране сцикло». Коли він почав кричати щось подібне трьом своїм дітям, дружина вигнала його з дому. Він переїхав у безіменний мотель на півночі від Фешн-Шоу-драйв. Через два тижні його знайшли мертвим на підлозі в туалеті з пляшкою «Крейзіклею»[124] в руці. Ним він заклеїв собі ніздрі й запечатав рот. Його некролог був не єдиний, асоційований із Джейкобзом, що його Брі знайшла за допомогою свого пошуковика, але тільки він був залізно з ним пов’язаний, ми це відчували.
Звісно, то було до Кеті Морз.
* * * * *
Мене знову хилило на сон, попри вливання чорного чаю на сніданок. Провину за це я покладав на функцію автопрокручування на екрані ноутбука Брі. Вона корисна, казав я, але й гіпнотична, зараза.
— Сонечко, дозволю собі неправильно процитувати Ела Джолсона[125], це ти ще нічо не бачив, — відповіла Брі. — Наступного року «Епл» випустить планшетний комп’ютер із революційною… — Не встигла вона закінчити, як пролунало «біп» і автопрокручування зупинилося. Брі подивилася на екран, де висвітився підкреслений червоним заголовок. — Ого. Це прізвище ти дав мені ще тоді, коли ми починали.
— Що? — Маючи на увазі «хто». Тоді в мене було лише кілька імен і прізвищ, і одне з них належало моєму братові Кону. Джейкобз стверджував, що йому допоміг ефект плацебо, але…
— Не жени, дай клацну лінк.
Я нахилився поближче, щоб глянути. І перше, що відчув, — полегшення. Не Кон. Звісно, ні. Та потім на мене накотив темний жах.
Некролог із талсівської газети «Ворлд» було присвячено Кетрін Енн Морз, тридцятивосьмирічній. Раптова смерть, повідомляв некролог. А ще: «Невтішні батьки Кеті просять, щоб замість квітів усі, хто хоче вшанувати її пам’ять, надсилали пожертви в Організацію допомоги запобігання самогубствам. Такі пожертви не підлягають обкладанню податком».
— Брі, — сказав я. — Повернися до минулого тижня і…
— Я знаю, що робити, не підганяй мене. — А тоді, глянувши вдруге на моє обличчя: — Що з тобою?
— Нічого, — відповів я, сумніваючись у тому, що це правда. Бо перед очима стояла картинка: ось Кеті Морз багато років тому йде на сцену «Портретів блискавкою», вродлива сунерівська лялечка із вкритими засмагою ніжками під джинсовою спідничкою з бахромою. «Кожна гарна дівчина містить у собі власний позитивний заряд!» — сказав тоді Джейкобз. Та тільки десь на середині шляху заряд Кеті став негативним. Жодної згадки про чоловіка, хоча в такої привабливої дівчини мало бути вдосталь залицяльників. Жодної згадки про дітей.
«Може, вона любила дівчат», — подумав я. Але це було притягнуто за вуха.
— Ну ось, котику. — Брі повернула ноутбук так, щоб мені легше було читати. — Та сама газета.
ЖІНКА СТРИБНУЛА З МЕМОРІАЛЬНОГО МОСТУ САЙРУСА ЕЙВЕРІ Й РОЗБИЛАСЯ НА СМЕРТЬ, — проголошував заголовок статті. Передсмертної записки Кеті Морз не лишила, і невтішні батьки губилися в здогадах.
«Не знаю, може, її хтось штовхнув», — сказала місіс Морз… але, якщо вірити статті, навмисне вбивство виключалося, хоча яким чином — про це не було ні слова.
«Містере, а він вже таке робив? — спитав мене містер Морз тоді, 1992-го. Після того як вдарив мого давнього приятеля та «п’ятого персонажа» кулаком в лице й розсік йому губу. — Уже когось намахував так, як намахав мою Кеті?»
«Так, сер, — міркував я тепер. — Так, сер, думаю, намахував».
— Джеймі, ти точно не знаєш. — Брі торкнулася мого плеча. — Шістнадцять років — це дуже багато. Там могло бути щось зовсім інше. Може, вона дізналася, що в неї невиліковний рак чи ще якась смертельна хвороба. Смертельна й болюча.
— То через нього, — сказав я. — Я це точно знаю, та й ти, думаю, уже знаєш теж. Більшість його зцілених нормально собі живуть, але деякі йдуть від нього з бомбою сповільненої дії в голові. Як Кеті Морз. І бомба вибухнула. А скільки ще їх може злетіти в повітря за наступні десять-двадцять років?
Я думав про те, що можу виявитися одним із них, і Брі це, безперечно, розуміла. Про Г’ю вона не знала, бо то була не моя історія і я не міг її розказати. Після того вечора в наметі призматика до нього більше не поверталася (та й ту, напевно, спричинив стрес), але рано чи пізно це могло статися знову, і хоча ми про це не говорили, я певен, він розумів це не гірше за мене.
Бомби сповільненої дії.
— Отже, тепер ти його розшукаєш.
— Ще б пак. — Некролог на смерть Кетрін Енн Морз
