Гра престолів - Джордж Мартін

Тиріон звівся на ноги, куняючи від вина і спохмурнівши від тяжких роздумів.

— Красно дякую за гостину та ласку, пане воєводо.

— Розкажіть їм, Тиріоне. Розкажіть так, щоб вони повірили. Іншої дяки мені не треба.

Він свиснув, крук злетів до нього і всівся на плечі. Мормонт посміхнувся і пригостив птаха насінням з кишені. На тому Тиріон його й полишив.

Надворі стояв пронизливий холод. Щільно загорнутий у хутро, Тиріон Ланістер натяг рукавиці й кивнув змерзлим бідолахам, що стояли на варті коло Воєводської Вежі. Далі він перетнув двір, прагнучи якнайскоріше, як тільки ноги несли, потрапити до своїх покоїв у Король-Башті. Під чоботями рипіли латки снігу з нічною кіркою льоду на них, а пара від подиху майоріла над головою, неначе прапор. Він засунув руки під пахви і почалапав швидше, молячись, щоб Моррек не забув зігріти його ліжко гарячими каменями з вогню.

За Король-Баштою блищала у місячному світлі величезна і таємнича Стіна. Тиріон зупинився на хвильку подивитися на неї. Ноги йому боліли від холоду та поспіху. Раптом його охопило дивне безумство — прагнення ще раз поглянути на кінець світу. «Іншої нагоди не буде» — подумав він: завтра час вирушати на південь, а повертатися до цієї морозної пустки він навряд чи колись забажає. Перед ним стояла Король-Башта, обіцяючи тепло та м’яку постіль, але ноги Тиріона Ланістера самі пронесли його повз неї до блідого громаддя Стіни.

З південного боку на велетенських, грубо обтесаних колодах, глибоко вморожених у кригу, на Стіну піднімалися дерев’яні сходи. Вони зміїлися туди й сюди, ніби велика темна блискавка. Чорні братчики запевняли, що сходи набагато міцніші, ніж здаються, але Тиріонові надто стомилися ноги, щоб навіть думати про підйом пішки. Замість сходів він рушив до залізної кліті біля колодязя, видерся досередини і тричі сильно смикнув за мотузку на дзвоні.

Чекати довелося трохи не вічність, стоячи за ґратами зі Стіною позаду себе. Тиріон навіть завагався, чи не марно вигадав собі зайву пригоду. Він майже зважився облишити свою раптову примху та піти спати, коли кліть смикнулася і почала підйом.

Спершу він підіймався повільно, зі смиком та зупинками, а тоді кліть поїхала рівніше. Земля віддалялася, кліть розхитувалася, тож Тиріон міцніше ухопився за сталеві ґрати. Холод металу просякнув навіть крізь товсті рукавиці. Його втішило, що Моррек запалив вогонь у його келії, але башта князя-воєводи стояла темна. Здається, Старий Ведмідь мав більше здорового глузду, ніж він сам.

А тоді він опинився вище за башти і продовжував шлях угору. Замок Чорний лежав унизу і здавався викарбуваним у місячному сяйві. Звідси було добре видно, який він похмурий та покинутий: башти з вибитими шибками, викришені стіни, засипані битим каменем двори. Вдалині виднілися вогні Кротовини, невеличкого села за три версти на південь королівським гостинцем. Тут і там під місяцем блищали холодні струмки, що збігали з гірських вершин і розрізали рівнину. Решта світу являла з себе бляклу порожнечу пагорбів, що продувалися усіма вітрами, та кам’янистих рівнин, помережаних снігом.

Нарешті позаду нього хтось мовив густим басом:

— Семеро дідьків, та це ж карлик.

Кліть різко смикнулася, зупинилася і повисла на рипучих линвах, повільно розгойдуючись.

— То тягни його сюди. Нагодилася лиха морока.

З натужним бурчанням і гучним скреготом кліть відтягнули убік. Нарешті під ним була Стіна. Тиріон зачекав, поки гойдалка зупиниться, тоді відчинив двері клітки і зіскочив на лід. Важка постать у чорному спиралася на коловорот, а друга притримувала кліть рукою в рукавиці. Обличчя дозорців були замотані вовняними шаликами так, що видніли тільки очі, а самі вони здавалися товстелезними від кількох шарів вовняного та шкіряного одягу.

— Чого вам тут треба посеред глупої ночі? — запитав той, що стояв біля коловорота.

— Поглянути востаннє.

Чоловіки кисло перезирнулися.

— Глядіть, скільки заманеться, — відповів інший. — Дивіться лишень, щоб не впасти, паночку. Бо Старий Ведмідь з нас шкуру здере.

Під великою підоймою стояла мала хижа, складена з колод. Тиріон побачив, як всередині жевріє червоним жарівниця, відчув подих тепла, коли вартові коловоротники поверталися досередини. А потім він залишився на самоті.

Нагорі Стіни мороз кусав, як злий пес, а вітер смикав за одяг, як нетерплячий коханець. Верх Стіни був ширший за королівський гостинець, тому Тиріон не боявся впасти, хоча під ногами було слизькіше, ніж йому бажалося. Братчики засипали доріжки нагорі битим камінням, але вага і тепло від численних кроків підтоплювали Стіну, тож крига наростала згори каміння і ковтала його, поки доріжка знову не ставала голою, і не доводилося підсипати ще.

І все ж труднощі не лякали Тиріона. Він поглянув на захід та схід, на Стіну, що простягалася під ним: велетенську білу дорогу без початку, без кінця, з прірвами по боках. «На захід» — вирішив він без особливої причини і закрокував у той бік доріжкою уздовж північного краю Стіни, де каміння, здається, підсипали нещодавно. Голі щоки почервоніли з холоду, ноги скніли сильніше з кожним кроком, але Тиріон не зважав. Навколо завивав вітер, жорства хрускотіла під чоботями, а попереду пагорбами зміїлася біла стрічка, здіймаючись дедалі вище, а тоді гублячись за обрієм на заході. Він проминув величезну метавку, заввишки з добрячий міський мур, з глибоко вмороженою у Стіну основою. Плече метавки зняли полагодити, а тоді забули, і воно лежало поруч, як поламана іграшка, потроху вгрузаючи у кригу.

З дальнього боку метавки хтось гукнув приглушеним одежею голосом:

— Стій, хто іде!

Тиріон зупинився.

— Якщо стоятиму надто довго, Джоне, то примерзну до місця, — відповів він, побачивши, як до нього ковзає кудлата біла тінь і обнюхує хутряне вбрання. — Здоровенький був, Привиде.

Джон Сніговій підібрався ближче. У шкірі та хутрі він виглядав більшим і важчим; обличчя ховалося під каптуром кобеняка.

— Ланістер, — мовив Джон, стягаючи з рота кінець шалика. — Де-де, а тут не сподівався вас побачити.

Він мав у руці важкого списа зі сталевим вістрям, а при боці — меча у шкіряних піхвах. На грудях поблискував чорний бойовий ріг, оздоблений срібними кільцями.

— Де-де, а тут я й сам не думав опинитися, — відповів Тиріон. — Та чогось примха напала. Якщо попестити Привида, він мені руку не відгризе?

— Якщо я поруч, то ні, — пообіцяв Джон.

Тиріон почухав білого вовка за вухами. Той мляво стежив за ним незворушними червоними очима. Звір доріс йому вже до грудей. Ще рік, прийшла до Тиріона невтішна думка, і вовк дивитиметься