Відродження - Стівен Кінг
— Помолімося, — сказав Джейкобз. Він ніяк не міг віддихатися, і я мимоволі став переживати, що він знепритомніє чи в нього спиниться серце. — Віддаймо свою дяку Господові так само, як віддаємо Йому свої тягарі. А після того, брати й сестри, Ел, Девіна й «Вільшанки ґоспелу» проведуть нас піснею.
Він більше не намагався стати на коліна, однак це зробили присутні в наметі, включно з тими, хто, мабуть, і не сподівався, що зможе це ще раз зробити в земному житті. Рядами пройшовся повітряний шепіт одягу і майже заглушив блювотні позиви в мене за спиною. Я обернувся й встиг побачити зі спини картату сорочку Г’ю, що зникла в проході намету.
* * * * *
Вийшовши надвір, я побачив, що він стоїть під ліхтарем за п’ятнадцять футів від намету, зігнувшись навпіл, і спирається на коліна. Вечір став помітно прохолоднішим, і калюжа в нього під ногами злегка парувала. Поки я йшов, його тіло струсонув спазм і калюжа побільшала. Я торкнувся його руки, він сіпнувся і спотикнувся, мало не впавши у власне блювотиння, що зробило б нашу поїздку додому вельми пахучою.
Панічний погляд, з яким він повернувся до мене, нагадував тварину, яка втрапила у лісову пожежу. Та потім він заспокоївся і випростався, видобуваючи з задньої кишені старомодну ковбойську бандану. Витер нею рота. Рука помітно тремтіла. Обличчя було мертвотно-бліде. Частково цю блідість можна було приписати безжальному світлу ліхтаря, але не всю.
— Вибач, Джеймі. Ти мене налякав.
— Я помітив.
— Мабуть, я перегрівся. Ходімо звідси. Що скажеш? Змиємося перші.
Він рушив до «лінкольна». Я торкнувся його ліктя. Він відмахнувся. Ні, не так. Відсахнувся.
— А якщо на правду, що це було?
Відповів він не одразу, спочатку просто крокував до дальнього краю стоянки, де було припарковано його детройтський прогулянковий катер. Я йшов поряд із ним. Уже біля машини він поклав руки на запітнілий від роси капот, неначе шукаючи заспокоєння.
— Призматика. Уперше за довгий, довгий час. Я відчув її наближення, коли він зцілював того останнього, хлопця, який сказав, що після аварії його паралізувало нижче пояса. Коли він встав із візка, все раптом набуло різкості. Така ясність настала. Розумієш?
Я не розумів, але про всяк випадок кивнув. У нас за спинами віряни радісно плескали в долоні й на весь голос горлали «Як я люблю свого Ісуса».
— А тоді… коли Преп почав молитися… кольори. — Г’ю подивився на мене. Рот у нього тремтів, а сам він, здавалося, постарів років на двадцять. — Вони були яскраві, як ніколи. Через них усе наче розбилося на друзки.
Він простягнув руки й ухопив мене за сорочку, та так сильно, що відлетіло два ґудзики. То була хватка потопельника. Очі в нього були широко розплющені, у них застиг жах.
— Потім… потім усі ці друзки знову зійшлися докупи, але кольори ніде не ділися. Вони танцювали й вигиналися, мов полярне сяйво зимової ночі. А ті люди… то вже були не люди.
— А що? Що то було, Г’ю?
— Мурахи, — прошепотів він. — Велетенські мурахи, такі, мабуть, лише в тропічних лісах живуть. Коричневі, і чорні, і червоні. Вони витріщалися на нього мертвими очиськами, а та їхня отрута, мурашина кислота, скрапувала з їхніх ротів. — Він протягло й уривчасто вдихнув повітря. — Ще раз таке побачу — накладу на себе руки.
— Але ж це минулося, правда?
— Так. Минулося. Дякувати Богу.
Він витяг з кишені ключі та впустив їх на землю. Я їх підняв.
— Назад поведу я.
— Добре. Веди. — Він рушив до пасажирського сидіння, та потім глянув на мене. — Ти теж, Джеймі. Я обернувся на тебе й побачив, що стою коло гігантської мурахи. Ти повернувся… подивився на мене…
— Ні, Г’ю. Я ледве помітив, як ти вийшов.
Та він наче й не чув.
— Ти повернувся… ти подивився на мене… і, здається, спробував усміхнутися. Навколо тебе грали кольори, але твої очі були мертві, як і в них усіх. А рот був повен отрути.
* * * * *
Він замовк і не промовив більше ні слова, аж поки ми не під’їхали до великих дерев’яних воріт перед «Вовчою пащею». Вони були зачинені, і я саме збирався вийти з машини, щоб відчинити.
— Джеймі.
Я обернувся на нього. Його щоки вже наче порожевіли, але зовсім трохи.
— Більше ніколи не згадуй при мені його імені. Ніколи. Згадаєш — і більше тут не працюватимеш. Це зрозуміло?
Мені було зрозуміло. Але це не означало, що я так просто все облишу.
IX. Читаючи некрологи в ліжку. Знову Кеті Морз. «Застібки»
Одного недільного ранку на початку серпня 2009-го ми з Бріанною Донлін переглядали в ліжку некрологи. Завдяки тим фокусам-покусам, які знають лише істинні фанати комп’ютерів, Брі зібрала повідомлення про смерті з дюжини великих американських газет і впорядкувала їх за алфавітом.
Ми вже не вперше робили це за таких приємних обставин, але обоє розуміли, що наближаємося до останнього разу. У вересні вона мала поїхати в Нью-Йорк, проходити співбесіди на посади у сфері інформаційних технологій на таких фірмах, де на початковому рівні платили шестизначні суми й більше (у діловому щоденнику в неї вже було записано олівцем дати чотирьох таких інтерв’ю), а в мене були власні плани. Але час, який ми провели разом, був для мене корисний у багатьох розуміннях, і я не мав причин не повірити їй, коли вона сказала, що їй теж було добре.
Я не перший серед чоловіків, хто тішився розвагами з жінкою, наполовину молодшою за себе, і якщо ви скажете, що старий дурень — це вдвічі гірше, ніж просто дурень, а старий цап — удвічі гірше, ніж просто цап, я з вами не сперечатимусь. Але іноді добре мати такі зв’язки, принаймні ненадовго. Ми не прив’язувались одне до одного і не плекали жодних ілюзій, що це затягнеться. Просто так сталося, і перший крок здійснила Бріанна. Минуло три місяці після наметового служіння в окрузі Норріс і чотири — відколи ми почали свою комп’ютерну розвідку. Довго мене переконувати не довелося, особливо коли одного вечора вона вислизнула з блузки й спідниці.
— Ти точно цього хочеш? — спитав я.
— Абсолютно. —
