Відродження - Стівен Кінг
А гурт усе грав.
— Чи є серед вас ті, хто потребує зцілення? — спитав він, із зусиллям і гримасою спинаючись на ноги. Ел Стемпер хотів було вийти вперед, щоб допомогти йому, але Джейкобз махнув колишньому співаку соулу, щоб лишався на місці. — Чи є серед вас люди з важкими тягарями, які вони радо скинули б, та недугами, від яких воліли б звільнитися?
Зібрання погодилося — і гучно, — що це саме так. Візочники та хроніки в перших двох рядах дивилися пильно й захоплено. Так само, як і ті, що були в задніх рядах: багато людей були на вигляд змученими і смертельно хворими. Були там і бинти, і каліцтва, і кисневі маски, і всохлі кінцівки, і скоби. Були й такі, що безпорадно посмикувалися й погойдувалися, поки їхній ушкоджений мозок танцював осатанілу джиґу в черепі.
Девіна й «Вільшанки ґоспелу» заспівали «Ісус каже — прийди», м’яко, наче весняний вітерець віяв із пустелі. Наче за помахом чарівної палички, звідкілясь вигулькнули помічники в напрасованих джинсах, білих сорочках і зелених жилетах. Дехто вже шикував посеред проходу в чергу тих, хто сподівався на зцілення. Інші зелені жилети (багато інших) курсували в натовпі з плетеними кошиками для пожертв, такими великими, що більше нагадували кофри. Я чув дзеленчання монет, але воно було нечастим, спорадичним, більшість людей у наметі кидали складену «зелень» — на неї атракціоністи кажуть «вкид». Жінці, яка говорила чужими мовами, допоміг підвестися й сісти на складаний стілець її хлопець (чи чоловік). Волосся в неї розпатлалося й звисало пасмами на розчервоніли щоки, вид був екзальтований, а піджак костюма — вимащений брудом.
Я й сам почувався так, наче мене виваляли в багнюці, але ми саме підійшли до того, що я хотів побачити. З кишені я витяг нотатник і кулькову ручку. У ньому вже було кілька записів: декілька з моїх власних пошуків, та більша частина з’явилася там завдяки Бріанні Донлін.
— Що ти робиш? — тихо спитав Г’ю.
Я похитав головою. Зцілення мало от-от розпочатися, а я передивився достатньо відео на сайті Пастора Денні, щоб знати, як усе відбувається. «По-дідівськи», — зауважила Брі, коли сама подивилася кілька роликів.
Уперед викотила жінка на інвалідному візку. Джейкобз спитав, як її звати, і підніс мікрофон до її губ. Тремтячим голосом вона оголосила, що її звуть Ровена Мінтур, вона шкільна вчителька, що приїхала сюди аж із Де-Мойна[121]. У неї був жахливий артрит, і вона більше не могла ходити.
Я записав її ім’я та прізвище у нотатник під Мейбел Джерґенз, яку було зцілено від травми хребта місяць тому в Альбукерке.
Джейкобз вкинув мікрофон у зовнішню кишеню свого хохмопіджачка і взяв її голову в свої долоні, притискаючи обручки до її скронь, а її обличчя — до своїх грудей. Заплющив очі. Його губи ворушилися, промовляючи німу молитву… а може, слова дитячої пісеньки «Отак ми водимо танок навколо шовковиці», хто його знає. Раптом жінка сіпнулася. Її руки злетіли по боках і залопотіли, наче білі пташки. Вона подивилася просто в лице Джейкобзу широко розплющеними очима — чи то від безмежного подиву, чи то від того, що її струмом стукнуло.
Потім вона підвелася.
Натовп заревів «алілуя». Поки жінка вхопила Джейкобза в обійми й вкривала його щоки поцілунками, декілька чоловіків підкинули вгору капелюхи — таке я хіба що в кіно бачив, але не в реальному житті. Джейкобз узяв її за плечі й розвернув обличчям до людей (усі вони аж палали з нетерпіння, і я винятком не був), а потім відпрацьованим рухом ярмаркового артиста витяг із кишені мікрофон.
— Іди до свого чоловіка, Ровено! — прогримів Джейкобз у мікрофон. — Іди до нього і з кожним кроком прославляй Ісуса! Прославляй Господа з кожним кроком! Прославляй Його святеє ім’я!
Вона непевною ходою подибала до чоловіка, виставивши руки в сторони для рівноваги. По щоках текли сльози, вона схлипувала. Помічник у зеленому жилеті штовхав її візок позаду ближче до неї, на випадок, якщо відмовлять ноги… але вони не відмовили.
Усе це тривало годину. Музика не спинялася ні на мить, так само, як і помічники з глибокими кошиками для пожертв. Зцілив Джейкобз не всіх, але, скажу я вам, його команда збирачів витрусила з цих лохів усе аж до їхніх банківських карток з, безсумнівно, перебраним лімітом. Багато хто з бригади візочників не зміг встати після доторку святих обручок, але з півдесятка змогло. Я позаписував усі імена, викреслюючи потім тих, хто після зцілення залишався таким же калікою, як і до.
Була там жінка з катарактою, яка оголосила, що може бачити, і під яскравим світлом здавалося, що молочна імла щезла з її очей. У когось розпрямилася покручена рука. Дитина з вадою серця, яка весь час голосила, перестала плакати, наче їй повернули вимикач. Чоловік, що підійшов на канадських милицях, з похиленою головою, зірвав з себе шийний корсет і викинув милиці. Жінка із задавненим ХОЗЛ[122] опустила кисневу маску. Сказала, що може дихати вільно й не відчуває важкості в грудях.
Багато випадків зцілення годі було об’єктивно оцінити. Не виключаю, що деякі були підсадними. Наприклад, чоловік із виразками, котрий стверджував, що в нього вперше за три роки не болить шлунок. Чи жінка з діабетом (одну ногу в неї було ампутовано нижче коліна) — сказала, що знову відчуває руки й пальці на нозі, які лишилася. Кілька хронічних страждальців від мігрені засвідчили, що їхній біль зник, слава Богу, більше не мучить.
Я позаписував про всяк випадок і їхні імена (а також назви міст і штатів, звідки вони приїхали). Брі Донлін працювала вправно, проект її зацікавив, тож я хотів дати їй якомога більше інформації для обробляння.
Того вечора Джейкобз видалив лише одну пухлину, і я навіть не подумав записувати ім’я того парубка, бо помітив, як перед застосуванням магічних обручок рука Джейкобза пірнула в кишеню хохмопіджачка. Те, що він показав захопленій юрбі, з якої залунали охкання, підозріло нагадувало телячу печінку з супермаркета. Він віддав її одному з зелених жилетів, а той вкинув у банку і притьмом поніс геть з очей.
Нарешті Джейкобз оголосив, що цілющу силу доторку для одного вечора виснажено. Щодо цього не знаю, але він реально був виснажений. Смертельно змучений,
