Відродження - Стівен Кінг

Він підніс догори ліву руку й показав золоту смужку, надто широку й товсту, щоб бути звичайною обручкою.

— Мене зваблювали жінки — авжеж, я ж бо чоловік, а Потіфарова жінка[120] завжди серед нас. Але я лишився вірним.

— Слава Господу! — завищала якась пані. Мабуть, та, яка вважала, що впізнає Потіфарову жінку одразу ж, як побачить ту хтиву гріховодницю у вбранні поважної матрони.

— А тоді, одного дня, після того, як я відкинув спокусу, що була напрочуд сильною… напрочуд звабливою… мені було явлення Бога, таке ж, як Павлу на шляху до Дамаска.

— Слово Боже! — закричав якийсь чоловік і здійняв руки до небес (до-верхівки-намету, принаймні).

— Господь сказав, що я маю роботу, і що моя робота полягатиме в тому, щоб знімати тягарі й недуги з інших. Він явився мені уві сні й наказав надіти ще одну обручку, ту, що знаменуватиме мій шлюб із вченням Господнім через Його святе Слово та вчення Його сина, Ісуса Христа. Я саме був у Феніксі, працював у безбожному мандрівному цирку, і Господь сказав мені йти в пустелю без харчів і води, бути як старозавітний паломник на лиці землі. Він сказав, що в пустині знайду я обручку свого другого й останнього шлюбу. Сказав, якщо я лишуся вірним цьому шлюбові, то принесу велике добро і возз’єднаюся зі своєю дружиною та синочком у раю, а наш істинний шлюб буде знову освячено перед Його святим престолом та в Його святому світлі.

Знову залунали крики та вигуки. Якась жінка в охайному діловому костюмі, панчохах кольору засмаги й стильних туфлях на низьких підборах впала на землю в проході й почала свідчити мовою, яка на перший погляд складалася суто з голосівок. Чоловік (чи коханець), що прийшов із нею, став навколішки поряд і підклав їй під голову свої руки, наче подушку. Він ніжно всміхався й заохочував її белькотіти далі.

— Він не вірить жодному своєму слову, — вражено промовив я. — Кожне слово — брехня. Вони мусять це розуміти.

Але вони не розуміли, а Г’ю мене не чув. Він нерухомим поглядом дивився на сцену. У наметі вирувала радість, а над нею підносився голос Джейкобза, пробиваючись крізь осанни милістю електрики (і бездротового мікрофона).

— Увесь день я йшов. Знайшов їжу, яку хтось викинув у смітник на майданчику для відпочинку, і підживився нею. Біля дороги побачив півпляшки «Ко’коли» і випив її. А тоді Господь наказав мені зійти з дороги, і хоча вже темніло, а в тій пустелі складали голови кращі за мене слідопити, я послухався.

«Аж у передмістя забрів, напевно, — подумав я. — А може, в Норт-Скотсдейл, де багатії живуть».

— Ніч була темна й захмарена, жодної зірки не видно. Але одразу після опівночі хмари розступилися, й промінь місячного сяйва спустився на купу каменів. Я підійшов до неї й знизу побачив… оце.

Він підняв праву руку. На підмізинному пальці зблискував ще один товстий золотий обідець. Публіка вибухнула аплодисментами й криками «алілуя». Я все намагався зрозуміти, у чому сенс цього всього, але не виходило. У наметі зібралися люди, які щодня використовували комп’ютери, щоб зв’язуватися з друзями й здобувати порцію новин, люди, що сприймали погодні супутники й трансплантацію легень як належне, люди, що надіялися прожити на тридцять-сорок років довше, ніж їхні прадіди. І ось вони велися на історію, супроти якої Санта й Зубна фея видавалися суворим реалізмом. Він годував їх лайном, і вони були в захваті від цього. У мене виникло тривожне відчуття, що він і сам відчував кайф, а то було ще гірше. То був не той чоловік, якого я знав у Гарлоу, і не той, що прихистив мене в Талсі. Хоча я згадав, як він повівся з розгубленим і згорьованим фермером, батьком Кеті Морз, і мусив зізнатися собі, що вже тоді той чоловік був на шляху до цього.

«Не знаю, чи він ненавидить цих людей, — подумав я. — Але зневажає він їх на сто відсотків».

А може, й ні. Може, йому просто було по цимбалах. Начхати на все, крім того, що опиниться в кошику для пожертв наприкінці шоу.

А тим часом він провадив свої свідчення. Гурт заграв на тлі його виступу, ще більше розігріваючи юрбу. «Вільшанки ґоспелу» погойдувалися й плескали в долоні, а публіка приєдналася до них.

Джейкобз розказував про перші непевні зцілення за допомогою обручок двох шлюбів — мирського й священного. Про те, як усвідомив, що Господь хоче, щоб він доносив звістку любові й зцілення до ширшого загалу. Про свої неодноразові заяви (навколішки, в агонії), що він не гідний. Відповідь Бога про те, що Він би нізащо не обдарував його обручками, якби це було так. Джейкобз подав усе це в такому вигляді, наче вони з Богом вели довгі розмови на ці теми в якійсь небесній кімнаті для курців — пахкаючи люльками й роздивляючись лагідно спадисті схили райських пагорбів.

Мені дуже не подобався його теперішній вигляд — те вузьке обличчя директора школи й синій вогонь очей. І чорне пальто було теж гидким. Атракціоністи називали такі пальта хохмопіджачками. Принаймні це я засвоїв, коли працював помічником Джейкобза в шоу «Портрети блискавкою» в парку розваг «Белз».

— Помоліться зі мною, — попросив Джейкобз і впав на коліна, на мить скривившись від болю. Ревматизм? Артрит? «Пасторе Денні, зціліть себе», — подумав я.

Публіка знову гучно зашурхотіла одягом й екзальтовано замурмотіла, стаючи на коліна. Ті з нас, хто стояв у задній частині намету, вчинили так само. У мені щось противилося цьому — навіть для такого відступника від методистської віри, як я, вся ця бодяга смерділа шоубізнесовим блюзнірством. Але чого мені тієї миті хотілося найменше, то це привернути його увагу, як тоді, в Талсі.

«Він врятував тобі життя, — подумав я. — Краще не забувай про це».

Правда. І всі подальші роки були хорошими роками. Я заплющив очі, не для молитви, а від розгубленості. Я шкодував, що приїхав, але насправді вибору в мене не було. Уже не вперше мені стало жаль, що я попросив тоді Джорджію Донлін зв’язати мене з дочкою, підкутою в комп’ютерах.

Але запізно.

Пастор Денні молився за всіх присутніх. Він молився за хворих, які не можуть вийти з дому, але хотіли б бути тут, з нами. Молився за чоловіків і жінок доброї волі. За