Необхідні речі - Стівен Кінг

– Ще хочу, – відповів Алан.

– Слухай, ну чого я завжди маю з якимсь гівном возитися? Що, Норріс сам не може…

– Норріс перевіряв сральники кемпінгу «Веселі шляхи» і в липні, і в серпні, – пояснив Алан. – У червні це робив я. Досить нити, Джонні. Просто тепер твоя черга. І ще треба взяти зразки води. Візьми спеціальні пакетики, що нам з Атланти надсилають. Їх ще трохи є в тій шафці в коридорі. Десь за Норрісовою пачкою крекерів «Гай-Го», здається, я їх бачив.

– Окей, – відказав Джон. – як скажеш. Але, щоб ти не казав, що я нию, доводжу до відома, що перевірка води на різну погань – це має бути відповідальність власника ресторану. Я перевіряв.

– Звісно, – погодився Алан, – але ми тут говоримо про Тіммі Ґеньйона, Джонні. Як думаєш, що це означає?

– Означає, що я гамбургера в новій «Річковій барбекю-смакоті» не куплю, хоч би від голоду здихав.

– Правильно! – вигукнув Алан. Він став на ноги й поплескав Джона по плечі. – Сподіваюся, ми закриємо бізнес того замурзаного сучого потроха ще до того, як популяція бродячих псів і котів Касл-Рока почне знижуватися.

– Жорстко, Алане.

– Ні, це все Тіммі Ґеньйон. Дістань зразки води сьогодні, і я відправлю їх у Відділення охорони здоров’я штату в Оґасті ще до кінця робочого дня.

– А ти що робитимеш?

Алан відкотив рукав і застебнув манжет.

– Наразі збираюся сходити в «Необхідні речі», – сказав він. – Планую зустрітися з містером Лілендом Ґонтом. Він неабияке враження справив на Поллі, а з того, що я чув від різних людей по місту, вона далеко не єдина, хто ним захопився. Ти вже познайомився з ним?

– Ще ні, – відповів Джон. Вони рушили в бік дверей. – Але бував біля тієї місцини кілька разів. Цікаві там штучки на вітрині.

Вони пройшли повз Едді, який саме протирав велику скляну балію ганчіркою, яку дістав із задньої кишені. Він і не подивився на Алана з Джоном, коли ті пройшли повз. Здавалося, загубився у власному всесвіті. Проте, тільки-но задні двері за ними грюкнули, Едді Ворбертон поквапився до кабінету диспетчера й підняв слухавку телефона.

7

– Гаразд… так… так, я розумію.

Ліленд Ґонт стояв біля касового апарата, притискаючи до вуха бездротовий телефон «Кобра». У нього на вустах грала посмішка, тонка, наче місяць-молодик.

– Дякую, Едді. Дуже тобі дякую.

Ґонт закрокував у бік фіранки, яка відділяла крамницю від комірчини. Вистромив верхню частину тіла за фіранку й нахилився. Коли повернувся, то стискав у руках табличку.

– Тепер можеш іти додому… так… звісно, я про це не забуду, не сумнівайся. Я добре пам’ятаю обличчя й послуги, Едді, саме тому ненавиджу, коли мені нагадують про перше чи друге. Бувай.

Він натиснув кнопку «КІНЕЦЬ», не дочікуючись відповіді, склав антену й поклав телефон у кишеню куртки-смокінга. На дверях знову були опущені жалюзі. Містер Ґонт просунув руку між ними і склом, щоб зняти табличку зі словом

ВІДЧИНЕНО.

Замість неї він почепив ту, яку дістав із-за завіси, тоді підійшов до вітрини, щоб побачити наближення Алана Пенґборна. Той якийсь час заглядав у вітрину, з-за якої визирав Ґонт, перш ніж підійти до дверей. Він навіть склав долоні й на кілька секунд притиснувся носом до скла. Хоча Ґонт стояв просто перед ним, склавши руки, шериф його не побачив.

Містерові Ґонту одразу не сподобалося обличчя Пенґборна. Хоча це його й не здивувало. Читав обличчя він навіть краще, ніж запам’ятовував, і конкретно це промовляло до нього великими й трохи загрозливими словами.

Вираз обличчя Пенґборна раптом змінився. Очі трохи розширилися, звеселілий рот звузився до тонкого розрізу. Ґонт відчув недовгий і цілком нехарактерний напад страху. «Він мене бачить!» – подумав він, хоча це, звісно, неможливо. Шериф відступив на пів кроку… а тоді засміявся. Ґонт одразу зрозумів, що сталося, але це ні на йоту не пом’якшило первинної глибокої неприязні до Пенґборна.

– Забирайтеся звідси, шерифе, – прошепотів він. – Забирайтеся й дайте мені спокій.

8

Алан довго стояв і дивився на вітрину. Він почав загадуватися, звідки ж стільки галасу. Учора ввечері, перед тим як вирушити до Поллі, він побалакав із Розалі Дрейк, і, зі слів тієї, «Необхідні речі» – це наче новоанглійська відповідь «Тіффані», проте порцеляновий сервіз на вітрині не виглядав як щось, що кинешся купувати серед ночі, а опісля ще й похвалятимешся ним у листі матері, – якість рівня розпродажу вживаних товарів, це в кращому разі. Кілька тарілок надбиті, по центру однієї пробігала тоненька тріщина.

«Ну що ж, – подумав Алан, – на колір і смак товариш не всяк. Тій порцеляні, мабуть, сотні років, вона коштує цілий статок, а я просто надто дурний, що про це не знаю».

Він підніс руки до скла, щоб побачити, що там за вітриною, але не було на що дивитися – світло вимкнене, місце виглядало безлюдним. Тоді йому здалося, що за склом промайнула чиясь постать – прозора дивна постать, яка дивилася на нього з примарним і злісним інтересом. Він відступив на пів кроку назад, перш ніж усвідомив, що насправді то було його ж відображення.

Алан трохи посміявся, присоромившись із власної помилки. Він підійшов до дверей. Жалюзі були опущені, табличка з написаними рукою словами звисала з пластикової присоски.

ПОЇХАВ У ПОРТЛЕНД ЗА ПАРТІЄЮ ТОВАРУ ПЕРЕПРОШУЮ, ЩО НЕ ЗАСТАЛИ ЗАХОДЬТЕ ЩЕ

Алан дістав із задньої кишені гаманець, витягнув візитівку й нашкрябав на задньому боці коротке повідомлення.

Шановний містере Ґонт!

Я заходив у суботу зранку, щоб познайомитися й привітати вас у місті. Шкода, що не вдалося побачитися. Сподіваюся, Касл-Рок вам подобається! Я зайду ще в понеділок. Може, вип’ємо по каві. Якщо вам можу чимось допомогти, мої номери телефонів – домашній і робочий – на звороті.

Алан Пенґборн

Він схилився, запхав картку під двері й випростався. Ще трохи подивився на вітрину, загадуючись, кому може захотітися купити сервіз невідомого походження. Поки дивився, закралося якесь дивне наскрізне відчуття, ніби за тобою спостерігають. Алан обернувся й побачив лише Лестера Претта. Той вішав черговий дурнуватий плакат на телефонний стовп і взагалі не дивився в його напрямку. Алан знизав плечима й подався далі вулицею у бік муніципалітету. Побачитися з Лілендом Ґонтом удасться в понеділок. Понеділок цілком підійде.

9

Ґонт провів його поглядом, тоді підійшов до дверей і підняв картку, яку Алан просунув знизу. Він уважно прочитав з обох боків і всміхнувся. Шериф збирається заскочити ще раз у понеділок, так? Ну що ж, гаразд, оскільки в містера Ґонта виникла думка, що до понеділка шериф округу Касл матиме вже інші клопоти. Цілу гурму клопотів. І це чудово, оскільки він уже бачив таких людей, як Пенґборн, і їх краще остерігатися, принаймні поки ще будуєш