Танок з драконами - Джордж Мартін
— Мого брата Візериса.
— Такий був тоді мій намір. Відтак я пішов до стайні, де мене спробували схопити золотокирейники. Джофрі пропонував мені вежу, де б я міг дожити віку, та я зневажив його дарунок, і натомість мені наготували підземелля. Запопав мене сам тисяцький міської варти, заохочений моїми порожніми піхвами, та він мав із собою тільки трьох людей, а при мені лишався кинджал. Я розпанахав обличчя тому зі стражників, котрий першим мене торкнувся, скочив у сідло і збив конем решту. Коли я поспішав до брами, то чув, як Янос Слинт волає, щоб за мною надіслали погоню. За межами Червоного Дитинця вулиці були забиті людом, інакше б я легко відірвався. Натомість мене нагнали біля Річкової брами. Золотокирейники, що переслідували мене від замку, кричали до тих, які були коло брами, щоб мене зупинили. Варта схрестила списи і загородила шлях.
— А ви навіть меча не мали! То як вам вдалося пробитися?
— Справжній лицар вартий десяти лайдаків при брамі. До того ж я застукав їх зненацька. Одного переїхав конем, вирвав у нього з рук списа і прохромив горло найближчому переслідувачеві. Другий злякався і не завадив мені проїхати крізь браму, а там я дав коневі остроги і щодуху полетів уздовж річки, поки місто не зникло з очей в мене за спиною. Того ж вечора я вторгував за коняку жменю монет і жебрацькі лахи. Наступного ранку я влився до річки простолюду, що текла назад до Король-Берега. Виходив я крізь Грязючну браму, а повернутися вирішив крізь Божу. З брудом на обличчі, щетиною на щоках, ковінькою замість зброї, у нікчемному дранті та забрьоханих болотом чоботях я виглядав просто старим селюком, що тікає від війни. Золотаві взяли з мене оленя і махнули, щоб проходив. Король-Берег був натоптаний людом, що шукав притулку та захисту від битв, і я непомітно загубився серед нього. Я мав трохи срібла, але потребував його, щоб заплатити за перевіз через вузьке море, тому спав у септах і на вулицях, а харчувався зі спільного казана у найдешевших харчівнях. Я дав відрости бороді, сховався під покровом своїх років. Того дня, коли князь Старк втратив голову, я стояв там і дивився. Потім я пішов до Великого Септу і подякував семи богам за те, що Джофрі забрав у мене корзно.
— Старк був зрадником, якого спіткала зрадницька доля.
— Ваша милосте, — відповів Селмі, — Едард Старк брав участь у скиненні вашого батька з престолу, але до вас не мав недобрих почуттів. Коли євнух Варис розповів нам, що ви носите дитину, Роберт хотів вас убити, але князь Старк висловився проти. Він навіть сказав Робертові шукати собі нового Правицю, не бажаючи обговорювати убивство дітей.
— Чи не забули ви про принцесу Раеніс та принца Аегона?
— Не забув і ніколи не забуду. Але то була справа рук Ланістерів, ваша милосте.
— Ланістерів чи Старків — хіба не байдуже? Візерис називав їх усіх «псами Узурпатора». Якщо на дитину нападає зграя хортів, чи не байдуже, котрий вирве їй горлянку? Винувата буде вся зграя. Винуваті…
Слово застрягло їй у горлі. «Хазея» — подумала вона, і раптом почула власні, мимоволі вимовлені слова.
— Я мушу побачити яму. — Її голос пролунав слабенько, наче шепіт дитини. — Відведіть мене донизу, мій лицарю, якщо ваша ласка.
Обличчям старого промайнула тінь несхвалення, але не в його звичаї було перечити королеві.
— Слухаю вашу волю.
Найшвидшим шляхом донизу були челядницькі сходи — не пишні й не прикрашені, вузькі та круті, зате прямі й сховані у стінах. Пан Барістан приніс ліхтаря, щоб не впасти. Цеглини двадцяти різних кольорів тісно зімкнулися навколо, збігаючи на сіре та чорне вдалині від світла ліхтаря. Тричі вони проминали Неблазних на варті — нерухомих, наче вирізьблених з каменю. Єдиним чутним звуком було тихе човгання ніг на сходинках.
На рівні землі Велика Піраміда Меєрину була зовсім тихим місцем, повним пилу та тіней. Зовнішні стіни мали тридцять стоп товщини. Всередині них луна гуляла склепіннями багатобарвної цегли серед стаєнь, комор та інших служб. Вони пройшли під трьома важкими арками, тоді похилим проходом, освітленим смолоскипами, у глибини під пірамідою, повз водосховища, кам’яні мішки та катівні, де рабів свого часу били батогами, білували та припікали гарячим залізом. Нарешті вони стали перед двома величезними залізними дверима на іржавих завісах, що охоронялися Неблазними.
За її наказом один видобув ключа. Двері відчинилися, завіси пронизливо завищали. Даянерис Таргарієн ступила у гаряче серце пітьми і зупинилася на краю глибокої ями. За сорок стоп унизу її дракони підняли голови. Чотири ока запалали у темряві: два розплавленого золота і два — зеленкуватого спижу.
Пан Барістан узяв її під руку.
— Ближче не треба.
— Гадаєте, вони зашкодять мені?!
— Я не знаю, ваша милосте. Але радше не легковажив би вашою особою, щоб дізнатися відповідь.
Раегал заревів. Вибух жовтого полум’я на пів-удару серця перетворив нічну темряву на яскравий день. Вогонь лизнув стіни, і Дані відчула на обличчі жар, наче зазирнула у піч. На тому кінці ями Візеріон розгорнув крила, збурюючи застійне повітря. Він спробував підлетіти до неї, але ланцюги туго натягнулися, щойно дракон скинувся угору, і зронили його на живіт. Ноги дракона були прикуті до підлоги ланками завбільшки з чоловічий кулак; шия в залізному нашийнику була припнута до стіни позаду. Раегал носив такі самі кайдани. У світлі ліхтаря в руці Селмі лусочки дракона виблискували, наче коштовне каміння. З-поміж зубів здіймався дим. На підлозі коло його ніг розкидані були кістки — потрощені, обсмалені, погризені. Повітря, надто гаряче для людини, смерділо сіркою та смаленим м’ясом.
— Вони більшають. — Данін голос заметлявся луною між обпалених кам’яних стін. Краплина поту стекла чолом і упала на груди. — Чи
