Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес - Марго Вольська

Перед зустріччю з Джейсоном мене буквально трусило. Чомусь в голові засіла думка, що я роблю щось дуже неправильне, хоча формально я не порушувала ніякі правила. Знала, звісно, що Есмонд не зрадіє новині про мої прогулянки з іншим аспірантом (якщо дізнається), але ж я все ще просто його учениця, а не полонянка, а походити по парку можна з будь-ким, необов’язково з кавалером.

Я сподівалась, що молодого демона не тягнутиме в якісь закутки, приховані від людських очей, бо скомпрометувати себе зовсім не хотіла, просто сподівалась отримати бажану інформацію. Все ж, у всього є своя межа, і я не на будь-які дії готова для того, аби почути деталі біографії Люціо де Р’єна, ким би він не був.

На Джейсона я очікувала біля входу до парку, вперто роблячи вигляд, ніби зацікавлено роздивляюсь засипану снігом клумбу. Влітку тут росли дуже гарні квіти, але зараз, ясна річ, погода для них була не найкраща, тож доводилось любуватись сніговими заметами. Правда, вже хвилини через три після розглядання білої крупки, я мимоволі потягнулась до неї думками та своєю магією.

Сніг відреагував, прогинаючись, мов під дією вітру, а тоді на його поверхні стали вимальовуватись силуети квітів. Не знаю, як далеко зайшли б мої інтуїтивно застосовані чари… але я відчула, як хтось торкається моєї руки, і ще один порив вітру змів всі сліди магії, а я стрімко озирнулась та побачила поруч з собою Джейсона.

– Привіт, – посміхнувся він. – Радий, що ти прийшла. Боявся, якщо чесно, що нікого тут не застану…

– Це було б дуже дивно з мого боку, – відзначила я. – Особливо враховуючи те, що я попросила тебе про послугу.

– Ти могла передумати, якщо вже я тобі настільки неприємний, – легко знизав плечима Джейсон. – Мені іноді здається, що ти мене прямо-таки… Ну, боїшся.

Я розсміялась, хоча насправді мені було зовсім не весело.

– Не боюсь, з чого ти взяв? – промовила я. – Просто насправді я досить важко сходжусь з людьми… Ну, і з демонами також, якщо ти розумієш, про що я.

Джейсон зітхнув.

– Мені здалось, у вас з лордом Флеймом стосунки… Досить близькі, і ти нібито й не побоюєшся його. Можливо, звісно, я неправий, – він хитнув головою. – Але що ж я можу сказати?.. Ваші стосунки збоку взагалі схожі на учителя і учня в демонічному розумінні.

– Ну, знаєш, – я сіпнула плечем. – Ми з ним просто знайомі довше, ніж з тобою. Значно довше.

Я збрехала, але сподівалась, що у Джейсона просто не буде можливості перевірити, наскільки правдиву інформацію я подаю.

– Він мій науковий керівник, тож… Було б дивно, якби я не ставилась до нього, як до свого учителя. Що ж до демонічних договорів, то я – людина, мені не дано зрозуміти, що це таке.

– Досить специфічна штука, повинен тобі сказати, а ще дуже небезпечна, – Джейсон скривився. – Сподіваюсь, ти розумієш, про що кажеш. Бо мені доводилось знати людей, які підписували угоди з демонами, а потім серйозно страждали через це, адже не розуміли, у що вв’язалися.

– Це не мій варіант, Джейсоне. Та й ми з тобою, здається, зовсім іншою інформацією планували обмінятись. Хіба ні?

Він схаменувся, зрозумівши нарешті, що щось не так, і серйозно кивнув.

– Так-так, звісно. Добре, що ти нагадала. Ось, тримай.

Він простягнув мені крихітний кристал на тонкому ланцюжку. Той ледь помітно засвітився, реагуючи на мій доторк, і обпік пальці, не сильно, але досить відчутно. Я провела долонею вздовж всього ланцюжка, а тоді спитала у Джейсона:

– Його можна надягати на шию?

– Так, звичайно. Це просто прикраса з елементом інформації, навіть на артефакт не тягне. Та ти й сама, напевне, бачиш…

Якби ж то! Я зовсім не розбиралась в зчитуванні магічної енергетики. Тобто, теоретично, звісно, багато чого знала, але на практиці, на жаль, ще не встигла навчитись жодному серйозному прийому. Але від Джейсона я мала намір тримати це в таємниці.

– Що ж, чудово, – посміхнулась я йому. – Ніколи не зайвим буде спитати, а перевіряти магічно зараз… Ми ж прийшли сюди не для цього.

Я потягнулась до своєї шиї.

– Хочеш, допоможу? – Джейсон навіть простягнув руку, але я відступила від нього на півкроку і ледь не звалилась у клумбу.

– Дякую, – посміхнулась йому, – але не потрібно. Я сама впораюсь.

– Тобі настільки неприємно? – спохмурнів він.

– Ну що ти! Просто я трошки параноїк, – озвалась я. – Мало які закляття можуть зірватись з твоїх пальців і лягти на цей ланцюжок?

Джейсон розсміявся, сприймаючи це як жарт, але насправді я говорила правду. Хай я погано зналась на магії, але розуміла, що доторк і безпосередній фізичний контакт завжди відкривають надзвичайну кількість можливостей. Я ж можу просто не відчути магічне втручання!

Тож ланцюжок я застебнула сама, а тоді жестом вказала на парк.

– Ну що, ходімо?

– Звісно, – Джейсон всміхнувся і простягнув мені руку, явно сподіваючись на тактильний контакт.

Я легко вклала свою долоню в його. Рукавички надійно обтягували долоні, захищаючи від близькості, що могла б здатися мені зайвою. Демон же, здається, не чекав зайвої перешкоди між нами, тож, подивившись на мою руку, обтягнуту сріблястою рукавичкою, відзначив: