Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
— Атож, — озвався Содосма, — адже немає тут жодної живої істоти, яка б заперечила наше самовладне панування, а ті, кого ми викликали з могил, рухатимуться й дихатимуть виключно за нашим наказом, а тому проти нас не повстануть.
Тож у криваво-червоних сутінках, які поступово густішали і ставали пурпуровими, чаклуни в’їхали верхи до Єтлиреома, попрямували поміж його високими неосвітленими маєтками та разом зі своїм страхітливим почтом улаштувалися в тому величному покинутому палаці, де мешкала і з якого дві тисячі років правила усім Сінкором династія імператорів Німботів.
Завдяки хитромудрому чаклунству запалили некроманти давно спорожнілі оніксові світильники у встелених пилом золотих залах і почастувалися вечерею з воістину королівських потрав, які вони подібним чином викликали з давноминулих років. Кощаві руки їхніх прислужників наливали їм до вирізьблених із місячного каменю чаш прастарі вина, гідні імператорів; і пили чаклуни, і бенкетували, ще й бучно гуляли, оточені фантасмагоричною пишнотою, відклавши до ранку воскрешення всіх тих, що лежали мертві в Єтлиреомі.
А зрання, коли темно-багряний світанок заливав світ, Мматмуор і Содосма підвелися з розкішних палацових лож, на яких спочивали тієї ночі, адже ще багато чого треба було зробити. І обійшли вони усе те забуте місто з краю в край, напускаючи свої чари на людей, які померли в останній рік моровиці й залишились лежати непохованими. Довершивши цю справу, вийшли некроманти за межі Єтлиреома та увійшли до іншого міста209 — з високими усипальнями та величними мавзолеями, в яких покоїлися імператори династії Німботів, найповажніші містяни та сінкорські вельможі.
Тут звеліли маги своїм рабам-скелетам порозбивати молотами замкнені й запечатані двері, а тоді нечестивими заклинаннями владно прикликали до себе імператорські мумії, навіть найстаріших із династії, і повиходили вони всі, переступаючи закляклими ногами, у пишних сповиттях, усіяних полум’яними самоцвітами. А на додачу до того згодом некроманти викликали до подоби життя численні покоління царедворців і достойників.
Мертві імператори та імператриці Сінкору з темними, гордими й запалими обличчями врочистою процесією підходили до Мматмуора та Содосми, схиляли голови на знак покори, а тоді рушали за ними; і потяглася та похмура хода всіма вулицями Єтлиреома, неначе валка бранців. Згодом у неосяжній тронній залі палацу зійшли некроманти на високий подвійний трон, на якому законні правителі сиділи колись зі своїми консортами210. Посеред сонмища імператорів, замотаних у пишні погребові одіяння, Мматмуора й Содосму возвели на владарювання висохлі руки мумії Гестайона, найпершого з роду Німботів, який правив цим краєм у напівміфічну давнину. А по тому всі Гестайонові нащадки, зійшовшись у залі великою юрбою, безбарвними, подібними на відлуння голосами визнали Мматмуора та Содосму за своїх зверхників.
Отак некроманти-вигнанці знайшли собі імперію та підданців у тому спустошеному безплідному краї, до якого тінаратський люд прогнав їх, гадаючи, що прирікає химородників на загин. Завдяки своїй згубній магії ці двоє завладарювали над усіма мерцями Сінкору та заходилися вправлятися у злостивому деспотизмі. Безплотні носильники доправляли їм данину з віддалених королівств, а поїдені моровицею трупи та високі, напахчені покійницькими бальзамами мумії снували туди й сюди Єтлиреомом, виконуючи доручення чаклунів, або нагромаджували перед їхніми захланними очима потьмяніле, оповите павутинням золото та стародавні запилюжені самоцвіти, видобуті з невичерпних підземних сховищ.
Мертві чорнороби змусили палацові сади квітнути для магів давно зів’ялими квітами; трупи та скелети гарували на них у копальнях або зводили величні, фантастичні вежі, і ті їхніми трудами здіймалися до вмирущого сонця. Вельможі та принци давніх часів стали їхніми виночерпіями, а струни музичних інструментів їм на втіху перебирали тендітні руки імператриць, золотаве волосся яких не потьмянішало навіть у могильній ночі. Найвродливіших з-поміж них, які були не надто спотворені моровицею та червою, чаклуни узяли собі за полюбовниць і змусили вдовольняти їхню некрофільську хіть.
II
Покірні волі Мматмуора та Содосми, мерці Сінкору повсякчас і повсюди виконували усі ті дії, що притаманні й живим. Вони говорили, вони рухалися, вони їли та пили, як і за життя. Вони чули, бачили та відчували, зберігши якусь подобу тих чуттів, які мали до смерті, одначе мізки їхні були поневолені страхітливими некромантськими чарами. Лиш украй невиразно пригадували вони своє колишнє буття; і те животіння, до якого їх викликали чаклуни, було порожнім і неспокійним, подібним до існування тіні. Холодною була їхня кров і повільно струменіла вона їхніми жилами, змішана з водами Лети, а очі їм застилали пеленою летейські випари.
Безсловесно корилися вони велінням своїх деспотичних володарів, не повстаючи й не протестуючи, і сповнювала їх лиш невиразна, проте безмежна втома, відома лише небіжчикам, які, спивши вічного сну, були прикликані назад і мусили повернутися до гіркоти смертного буття. Більше не відали вони ані пристрастей, ані бажань, ані втіхи. Відколи їх пробудили з летейського забуття, відчували мерці саме лише чорне томління та сіру, неминущу тугу за перерваним сном.
Наймолодшим і останнім імператором із роду Німботів був Іллейро, який помер у перший місяць моровиці й до пришестя некромантів дві сотні років пролежав у своєму високому мавзолеї.
Піднятий разом зі своїм народом і своїми прабатьками, щоб обслуговувати тиранів, Іллейро ніс тягар порожнього животіння, не ремствуючи й не відчуваючи подиву. Власне воскресіння та воскресіння своїх пращурів він прийняв так, як то часом уві сні сприймають кривду та дива. Він знав, що повернувся до краю під побляклим сонцем, до порожнього й примарного світу, до ладу, в якому йому було призначене упосліджене місце покірної тіні. Одначе спершу його, як і решту, непокоїла лише невиразна знемога та непевне прагнення віднайти втрачене забуття.
Обмарений чарами своїх поневолювачів, ослаблий від столітньої нічогості смерті, Іллейро неначе сновида споглядав усю ту мерзенну наругу, якій піддавали його прабатьків. А втім, минуло ще чимало днів, і сталося так, що в отупілому присмерку його розуму зажевріла квола іскра.
Неначе щось безповоротно загублене у страхітливих безоднях, воскресла в пам’яті Іллейро та пишнота, з якою він панував у Єтлиреомі; пригадалися йому та щаслива гордість і торжество, які сповнювали його, коли був молодий та живий. І, згадуючи це, відчув він, як усередині ледь помітно заворохобилося бажання повстати проти загарбників, примара обурення супроти магів, які силоміць покликали його до цієї злощасної пародії на життя. Юного імператора почала огортати темна журба за своєю загиблою державою, а усвідомлення того, в якій скруті опинилися його пращури та народ, сповнювало Іллейро скорботою.
День у день прислуговуючи як виночерпець у залах, де сам у давнину владарював, Іллейро бачив діяння Мматмуора та Содосми. Він бачив їхні жорстокі та хтиві примхи, їхнє дедалі нестримніше пияцтво та обжерливість. Іллейро спостерігав, як потопали вони у своїх некромантських розкошах і вже почали підупадати на силі від бездіяльності та мерзеннішати від потурання власним забаганкам. Чаклуни занедбали вивчення свого мистецтва, забули чимало заклять. Одначе некроманти, могутні та грізні, й далі правили краєм; і, розлігшись на ложах пурпурової та рожевої барви, збиралися вони повести військо мерців супроти Тінарату.
Мріючи про завоювання та поширення своїх чарів на нові неозорі простори, ставали вони дедалі гладшими та зледащілішими, неначе хробаки, які облаштувалися у склепі, поряснілім тлінню. І що нестримнішими ставали їхні розбещеність і тиранія, то вище здіймалося в оповитому тінями серці Іллейро полум’я непокори, бурхаючи, ніби
