Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік
— Вірю, не турбуйся. Дякую за хорошу роботу.
Фалмін уже було підвівся, аби йти, проте спинився в дверях кімнати.
— У тебе ще залишилися можливість послати магічне послання? — спитав не повертаючись.
— Так, пане. Що потрібно?
— Передати мої слова одній людині. Терміново. І таємно.
— Буде зроблено, пане Фалміне, — сказав серйозно Аліс Рідлен, встаючи з-за столу. — Не даремно ж ви платите мені такі гроші.
Двір перед будинком бургомістра [11] був забитий простолюдинами та військовими, які голосно кричали й помалу розводили розгніваних по домівках. Люди скаржилися на високі податки, а деякі розумники не забували викрикувати прокльони. Тим не менш, сам управитель відсиджувався у своїй садибі, лише інколи позираючи на вулицю великими очима із відчиненого вікна.
— Матір твою, назад! — верещав, розплювавшись, десятник, раз за разом трусячи за комір якогось худого чолов’ягу. — Іменем короля Сигізмунда, йдіть по домівках, а то розжену силою!
Чоловіки та жінки, почувши грізні вигуки командира, ще більше почали галасувати. Тоді, по команді начальника, до юрби підійшло декілька військовослужбовців. Почулися вигуки й відбірна лайка. Хтось із людей бургомістра отримав по зубах.
— Йохані свинопаси! — загорланив вусатий десятник. — Ану назад, гадюки! На кіл посаджу! — погрожував командир, напевно, забувши, що на кіл йому когось саджати дозволено ще не було.
— Зви управителя і все тут! — кричали з юрби, яка з кожною хвилиною лише збільшувалась і збільшувалась, як і солдати зі зброєю, котрі прибули на підкріплення по команді й вже починали брати невдоволених у кільце.
— Хочете нас після громадянської війни добити! — кричала якась бабка із одним лише зубом. — Пси!
— Мало того, що усіх чоловіків, так і юнців до армії женете! — доймався Ослар Лайка, батько дев’яти синів, чотирьох із яких нещодавно забрали до армії, — А хто має поля після зими обробляти?! А хто ж, візьми вас грім, старого батька і матір має годувати?!
Як не намагався командир пояснити Ослару виданий королем наказ, але виходило у нього мало. За дикретом Сигізмунда арне Гіаля, кожен другий син у сім’ї, який досягнув повноліття і міг тримати зброю в руках, зобов'язувався пройти військову підготовку у спеціалізованих військових таборах, де тренувати їх мали заядлі вояки.
Врешті, натовп перестав слухати доводи командира і почалася потасовка. Якийсь відчайдуха вирішив проскочити повз варту по сходах до будинку бургомістра, але одразу покотився назад із розбитим носом. Почулися вигуки.
— Мого брата бити? Зараз я вам покажу, собаки! — закричав брат скривдженого, а за мить поліз із кулаками на озброєних чоловіків, які нервово щось кричали біля сходів.
Тієї миті, коли чоловік вже збирався накинутись на варту, почувся короткий, в’їдливий жіночий писк. Всі до одного поглянули до воріт, де кричала якась жінка. На двір повільно заїхав верховий на коні. Був весь у чорному, на голові мав каптура, за спиною меча. Проте жінка закричала не через нього. На невеличкому возі, у який був впряжений ще один кінь, лежало щось велике та лякливе. На гурт людей дивилися мертві вертикальні драконячі очі, які навіть зараз наганяли страх. Зелена голова змія дурно смерділа й залишала після себе кривавий слід. Позаду підводи зібралася величезна юрба людей, половина з яких, розкривши роти, перемовлялася та передавала новину далі по домівках.
Чоловіки та жінки, які тільки що кричали й бунтували, мовчки стояли збоку, даючи проїхати незнайомому вершнику. Командир варти придивився, сплюнув і вилаявся.
— Благандійський Чаклуне, ну нарешті, а то бургомістр вже зачекався, як бачиш!
Чаклун відкинув капюшон, розкинувши на плечі довге чорне волосся. Люди, побачивши його, почали розходитись, при цьому озиралися й дивилися із неприкритою підозрою на меча, що висів у нього на поясі. Фалмін не звертав уваги на погляди, спригнув на землю, взяв Гора за вудила й підійшов до невдоволеного десятника, який втомлено почісував шию.
— Я до Швака. Як і домовлялися: голова дракона, взамін на…
— Знаю-знаю, — підняв руку вусань, кинувши погляд на своїх підопічних, даючи знати, що можна розходитись. — Швак зараз не вийде.
Чаклун зиркнув на будинок управителя, потім на чоловіка.
– І що ти мені пропонуєш робити, Мостіре? Вбити ще одного дракона, аби зацікавити його ще більше? — іронічно запитав чорноволосий.
— Нічого. Я передам голову, а дружка твого відпущу. Договір є договір, як не крути, — командир розвернувся, крикнув відповідний наказ до одного із солдатів і знову повернувся до Фалміна. — Важко було?
— Бувало й легше.
Командир промовчав, замість цього подивився на невелику групку людей, які усе ще стояли неподалік.
— Ні, ну ти подивися на цю людяність у повному вигляді! Тільки трішки податки підняли, так вони почали на мене з кулаками лізти, падли! Немає старого бургомістра Торага, от він їх швидко розігнав би! А цей тільки сидить в будинку й пердить від страху, що аж ворота відчиняються!
— Люди завжди чимось невдоволені, навіть якщо будуть мати спокійне життя та постійні виплати. Змирися, Мостіре, — сказав Фалмін, хоча на початку пообіцяв собі не говорити про політику й взагалі про буденщину. Від всього цього він хотів ригати.
Командир потер вуса,
