Місто кісток - Кассандра Клер
– Мусимо визнати, що це цікаве завдання, – сказав він. Голос в її голові був сухим і безбарвним. – Але, якщо ти не чинитимеш опору, не буде необхідності використовувати силу.
Клері зціпила зуби. Вона хотіла опиратися їм, хотіла вирвати ці нав’язливі голоси зі своєї голови. Стояти осторонь і просто дозволити таке насильство над її найінтимнішим, особистим…
Але Клері мала всі підстави думати, що таке вже відбувалося раніше. Це було не більше ніж розкриття давнього злочину – крадіжки її пам’яті. Якщо це спрацює, спогади, які в неї забрали, відновляться. Дівчина заплющила очі.
– Продовжуйте, – сказала вона.
Спершу Клері почула шепіт, тихий, наче помах листка, що падає.
– Назви Раді своє ім’я.
– Кларисса Фрей.
До цього голосу приєднувалися інші.
– Хто ти?
– Я Клері, донька Джоселін Фрей. Я живу в Брукліні, вісімсот сім, Берклі-Плейс. Мені п’ятнадцять років. Мого батька звали…
В голові щось ляснуло, наче гумка, – і її беззвучно закрутило у вихорі образів, що промайнули перед її заплющеними повіками. Її мати поспішає з нею нічною вулицею між купами брудного снігу… Низьке свинцево-сіре небо, ряди голих чорних дерев… Порожня квадратна яма в землі, в яку опускають труну… Прах до праху. Заплакана Джоселін, загорнута у свою клаптеву ковдру, швидко замикає скриньку і заштовхує її під подушку, коли Клері заходить до кімнати… Вона знову побачила на скриньці ініціали: Д. К.
Образи зарухалися швидше, як на сторінках однієї з тих книжок, де здається, що малюнки рухаються, коли ти швидко перегортаєш їх. Стоячи на верхній сходинці, Клері дивилася вниз, на Люка, біля ніг якого лежала зелена дорожня сумка. Джоселін стояла перед ним, похитуючи головою. «Чому зараз, Люціане? Я думала, що ти помер…» Клері моргнула. Тепер Люк виглядав іншим: майже чужий, бородатий, з довгим сплутаним волоссям і… Гілки заступили їй панораму; вона знову в парку, зелені феї, крихітні, як зубочистки, гудять серед червоних квітів… У захваті вона тягнеться до однієї з них, мати підхоплює її на руки з криком жаху… І знову зима на чорній вулиці, вони поспішають, тулячись під однією парасолькою… Джоселін, тягнучи за собою Клері, долає кучугури снігу… Перед ними замаячили гранітні двері з вирізаним на них словом ВЕЛИЧНИЙ… Тепер вона стоїть усередині під’їзду, де пахне залізом і талим снігом. Її пальці заніміли від холоду. Чиясь рука піднімає її голову за підборіддя – і вона бачить низку слів, надряпаних уздовж стіни. Два з цих слів упадають їй в око: «Магнус Бейн».
Раптовий біль пронизав її праву руку. Образи зникли, й дівчина, скрикнувши, почала повертатися назад, пробившись на поверхню свідомості, як водолаз, що виринає з хвиль. Щось холодне притислося до її щоки. Вона повільно розплющила очі й побачила срібні зірки. Клері двічі кліпнула, перш ніж зрозуміла, що лежить на мармуровій підлозі, згорнувшись калачиком, притиснувши коліна до грудей. Коли вона ворухнулася, гарячий біль охопив її руку.
Дівчина обережно сіла. Шкіра над лівим ліктем була розсічена і кровоточила. Вона, мабуть, приземлилася на нього, коли впала. Її топ був закривавлений. Клері розгублено роззирнулася довкола і побачила Джейса. Хлопець дивився на неї, не рухаючись, але його губи були дуже напружені.
Магнус Бейн. Ці слова щось означали, але що?
Перш ніж вона змогла запитати вголос, її перебив Брат Єремія.
– Блок у твоїй свідомості сильніший, ніж ми очікували, – сказав він. – Безпечно забрати його може лиш той, хто його поставив. Якщо ми спробуємо видалити його, то просто вб’ємо тебе.
Вона схопилася на ноги, притискаючи свою поранену руку до грудей.
– Але я не знаю, хто зробив цей блок. Якби я знала, то не прийшла б сюди.
– Відповідь на це питання вплетена в ниточки твоїх думок, – сказав Брат Єремія. – Ти бачила це щойно у твоєму останньому видінні.
– Магнус Бейн? Це ж навіть не ім’я!
– Цього достатньо. – Брат Єремія піднявся. Інші Брати підвелися слідом як за сигналом. Схиливши голови в бік Джейса – жест мовчазної вдячності, – вони вервечкою зникли поміж колон. Залишився тільки Брат Єремія. Він беземоційно дивився, як Джейс поспішив до Клері.
– Що там з рукою? Дай гляну, – зажадав він, схопивши її за зап’ястя.
– Ой! Все гаразд. Не чіпай, ти робиш тільки гірше, – сказала Клері, намагаючись вирватися.
– Ти пролила кров на Говірливі Зірки, – сказав Джейс. Клері подивилася на долівку і побачила, що він правий: на білому і срібному мармурі була розмазана її кров. – Я впевнений, що про це також є закон.
Юнак обережно повернув їй руку. Дівчина і не думала, що він здатний на таку ніжність. Джейс аж присвиснув; вона подивилася вниз і побачила, що кров, наче рукавиця, вкрила їй
