Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес - Марго Вольська

В Джейсоновому конспекті виявилось очікувано пусто.

– От тут я зовсім не здивований, – похитав головою лорд Вівер і сердитим рухом поправив окуляри, що сповзали на кінчик його довгого гачкуватого носа. – Ви взагалі регулярно б’єте байдики на моїх заняттях, юначе.

Джейсон і бровою не повів. Винуватим він не виглядав.

– Бачу, завідувач дарма наполягав вас включити саме в весняну групу, – промовив він. – Треба було чекати осені і справедливого вступного випробування з повним конкурсом. Тоді б ви його, ймовірніше за все, не пройшли. Геть! За двері!

Демон кинув погляд на мене, ніби чекаючи, що я вискочу слідом, та мені б нізащо не вистачило на це сміливості. Крім того, лекція Вівера справді була цікава. Тож Джейсонові довелось покинути аудиторію на самоті.

Наступну годину, занотовуючи все, що говорив Вівер, я намагалась не думати про Джейсона і про власне прохання. Та думки все одно тікали кудись геть, і мені доводилось щоразу смикати себе, аби сконцентруватись на лекції.

Після заняття Вівер ще й попросив мене залишитись; він ще раз переглянув записи та промовив:

– Ви дуже старанна аспірантка, леді Беллер, я приємно вражений вашими успіхами. Але хотілось би побачити ваше вміння ще й на практиці. Можливо, завтра все-таки приєднаєтесь до групи?

– Лорд Флейм поки що проти, – трохи винуватим голосом промовила я. – Та я постараюсь найближчими тижнями відвідувати аспірантські практики!

Насправді мені було б варто такого не обіцяти, бо на аспірантських практиках я могла хіба що перетворити когось на шмат криги, не більше. Але розповідати про це Віверові не варто, хай вважає, що я дуже слухняна студентка і мрію потрапити до нього на заняття.

– Дуже добре, – кивнув він. – Гаразд, леді Беллер, можете йти. Передавайте лордові Флейму, що я заздрю йому: він отримав собі в аспірантки справжній діамант!

– Дякую, – я зашарілась.

Комплімент був тією ж мірою приємним, що й несподіваним. Я навіть відчула себе трохи дискомфортно, але все-таки подолала ніяковість, попрощалась з професором Вівером і розміреним кроком вийшла з аудиторії, хоча бажання мала тікати бігцем.

Під дверима на мене вже чекав Джейсон.

– Нарешті! – видихнув він. – Що цей старий пень хотів від тебе?

– Нічого особливого, просто дивився схему, – відмахнулась я. – Ти чекав мене тут увесь цей час? Навіщо?

– Я знаю, де можна дістати книгу про Люціо де Р’єна, хоча це взагалі-то не сама поширена інформація на світі, – повідомив мені Джейсон. – І можу тобі принести… Не саму книгу, але кристал з її записом. Книгу не можна, скоріше за все, виносити з відділу бібліотеки.

– О, – видихнула я. – Буду тобі дуже вдячна!

– Але це ризик, – додав Джейсон. – Тож…Я готовий піти на нього заради тебе, але з однією умовою.

– З якою?

– Ти підеш зі мною на побачення.

Мені стало не по собі. Побачення? Він серйозно?

– Просто прогулянка в столичному парку! Нічого більшого! – поспішив завірити мене Джейсон, побачивши, як я спохмурніла після слів про побачення. – Мелісо, будь ласка. Дай мені шанс. Я готовий за це головою ризикнути!

– Якщо це так небезпечно, то не варто…

– Мелісо!

Треба було відмовитись. Але мене буквально розривало від цікавості. Як ще мені дізнатись ту інформацію про батька Есмонда, якщо зараз я скажу Джейсонові «ні»? Ще й так категорично… Може, варто ризикнути?

– Гаразд, – промовила я нарешті. – Джейсоне, я… Не впевнена, що це справді хороша ідея, але я готова піти з тобою на прогулянку.

– Поба…

– Прогулянку.

– Гаразд, – зітхнув він. – Отже, на вихідних в столичному парку. Книга буде зі мною.

– Дякую.

На душі було неспокійно. Та я все-таки переконала себе, що так треба. Я не заспокоюсь, поки не отримаю більше інформації.