Відродження - Стівен Кінг
Йому було присвячено щонайменше дві дюжини викривальних веб-сайтів, один із них називався «Ч. ДЕННІ ДЖЕЙКОБЗ: ШАХРАЙ ВІД БОГА». На ці сайти писали сотні людей, які стверджували, що «ракові пухлини», котрі видаляв Пастор Денні, були свинячою печінкою чи цапиними нутрощами. Попри те, що приносити на служіння Ч. Денні фотоапарати було заборонено і «помічники» конфіскували плівку, якщо помічали, що хтось знімає, купа фотографій все одно просочилася назовні. Багато з них наче й справді доповнювали офіційні відео, що висіли на веб-сайті Ч. Денні. Однак на інших лискуча маса в руках у Пастора Денні реально була схожа на цапині нутрощі. Я здогадувався, що пухлини справді фейкові — та частина шоу занадто відгонила карні-від-карні[112], щоб бути справжньою. Проте це не означало, що всі дії Джейкобза були фальшивкою. Тієї миті у «Лінкольні Континенталі» завбільшки з яхту сиділо двоє чоловіків, які могли це засвідчити.
— У тебе був лунатизм і мимовільні рухи, — сказав Г’ю. — На сайті «Веб-доктор» їх називають міоклонією. Минущою, у твоєму випадку. А ще потреба штрикати себе всякими штуками, наче десь глибоко всередині ти все ще хотів колотися.
— Усе так.
— У мене були провали в пам’яті, коли я говорив і рухався. Наче потьмарення від бухла, тільки без бухла.
— І призматика, — докинув я.
— Угу. Є ще та дівчина з Талси, про яку ти розказував. Та, яка сережки поцупила. Найзухваліше у світі пограбування.
— Вона думала, що вони належать їй, бо вони були на фотографії, яку він їй зробив. Зуб даю, вона ходила по бутиках у Талсі й шукала ще й сукню.
— А вона пам’ятає, як розбила вітрину?
Я похитав головою. На той час, коли Кеті Морз постала перед судом, я вже був далеко від Талси, однак Бріанна Донлін знайшла коротку замітку про неї в Інтернеті. Морз заявила, що вона нічого не пам’ятає, і суддя їй повірив. Він призначив психологічну експертизу й відпустив її на поруки до батьків. Після цього вона зникла з поля зору.
Г’ю на якийсь час притих. Ми дивились, як під колесами зникає полотно дороги. Тепер, коли гори лишилися позаду, вона бігла рівно, як стрічка, й слалася до обрію.
— Джеймі, для чого це все? — нарешті озвався Г’ю. — Гроші? Кілька років він розважає публіку, а потім думає: «Та, це все дріб’язок, чому б мені не відкрити свою церкву для зцілень і не вполювати трохи реально великих грошенят?»
— Можливо, але в мене ніколи не було відчуття, що Чарлі Джейкобза цікавлять великі гроші. Та й у Бога він більше не вірить, хіба що стався поворот на триста шістдесят градусів відтоді, як він зі скандалом покинув служіння в моєму містечку. А коли я був у Талсі, то якихось релігійних почуттів за ним не помітив. Він любив дружину й сина. Той альбом із фотографіями, який я знайшов у нього в трейлері, був такий замусолений, що мало не розвалювався вже. І я точно знаю, що для нього вкрай важливі його експерименти. Коли йдеться про його таємну електрику, він наче містер Тоуд із його машиною[113].
— Я не в’їжджаю.
— Одержимий. Якщо навздогад, я б сказав, що гроші йому потрібні, аби його різноманітні експерименти не стояли на місці. Більше грошей, ніж він міг заробити, показуючи вистави на ярмарку.
— Отож, зцілення — не кінцевий пункт? Це не його мета?
Напевно я сказати не міг, та на мою думку, зцілення метою не було. Бізнес на служінні, поза сумнівом, був цинічним злим жартом, спрямованим проти релігії, якої він зрікся, а не тільки методом збити грошенят через «підношення любові». Але мене Джейкобз зцілив не заради грошей. То була стара-добра християнська поміч від чоловіка, який спромігся відринути саму марку, але не два основоположні принципи Ісусового служіння: милосердя і співчуття.
— Я не знаю, на що він націлився, — сказав я.
— Але думаєш, у нього є кінцева мета?
— Так, думаю, є.
— Ця таємна електрика. Хотів би я знати, чи він взагалі тямить, що воно таке.
А я хотів би знати, чи йому не начхати на свій рівень обізнаності. І думка про це сповнювала мене страхом.
* * * * *
Ярмарок округу Норріс проводили в другій половині вересня; кілька років тому я був на ньому з однією дамою, тож знав, що він великий. Але ми з Г’ю приїхали в червні, і територія ярмарку була порожня, за винятком одного-єдиного велетенського брезентового намету. Місце розташування було відповідне: у розпал ярмарку то був край центральної алеї, де стояли найсумнівніші атракціони — шахрайські будки для азартних ігор і шоу з цицьками. Величезні автостоянки були заповнені машинами й пікапами, здебільшого старими й покоцаними. Наклейки на бамперах проголошували: «ІСУС ПОМЕР ЗА МЕНЕ, Я ЖИВУ ДЛЯ НЬОГО». Верхівку намету вінчав велетенський електричний хрест (напевно, прикручений гвинтами до центрального стовпа і подібний до шлагбаума — в червоно-біло-синю смужку). Зсередини долинали звуки електронної музики євангельського гурту і ритмічні оплески публіки. Люди струмочками стікалися в намет. Більшість із них уже посивіла, проте й молодших теж було чимало.
— А в них там наче весело, — зауважив Г’ю.
— Ага. Мандрівне шоу спасіння від Брата Любові[114].
З рівнин віяв прохолодний вітер, тож надворі температура була приємна — шістдесят п’ять градусів[115], але всередині намету мусило бути на двадцять градусів гарячіше. Я бачив там фермерів у комбінезонах та літніх жіночок з розпашілими радісними обличчями. Бачив чоловіків у костюмах і жінок у стильних сукнях, неначе вони приїхали одразу після роботи зі своїх офісів у Денвері. Був там і контингент мексиканців — хлопців з ранчо в джинсах і робочих сорочках. У декого під закасаними рукавами проглядали татуювання, схожі на тюремні. Я навіть побачив кілька чорнильних сльозин[116]. Просто попереду була бригада візочників. Гурт із шести музикантів непогано імпровізував. А перед ними екстатично переступали з ноги на ногу в пишних бордових хорових мантіях шість тілистих дівчат: Девіна Робінсон і «Вільшанки ґоспелу». Їхні білі зуби сяяли на тлі коричневої шкіри облич, а руками вони сплескували над головами.
Сама Девіна протанцювала вперед із бездротовим мікрофоном у руці, видала мелодійний крик, що нагадував Арету в часи її розквіту, і завела пісню.
Я живу з Ісусом в серці,
Я живу, я живу,
А
