Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— А в чому різниця? Одні мисливські, інші — сторожові? — засміявся хлопчисько.

Теллі теж посміхнулася:

— Не зовсім, хоча ти знову зриш у корінь. Розходження в зовнішньому вигляді й у призначенні. Так само, як скаковий кінь відрізняється зовні від робочого, наприклад… У лісових ельфів — коричневуватий відтінок шкіри, зелені або карі очі, каштанове чи зеленаве волосся. Вони дуже люблять дерева, тварин, чудові садівники. Вони найтендітніші та найлегші з нас — і на зріст, і за вагою, мабуть, не більші за шістнадцятирічну людину середньої статури. Морські ж ельфи…

— У воді живуть? — перебив хлопчисько.

— Ні, звичайно, — засміялася дівчина, розставляючи чистий посуд на столі. — Колись жили по берегах морів і річок, так говорять. У них сині, блакитні, фіолетові очі, світла шкіра, чорне або синє волосся, часом блакитнуватого чи фіалкового відтінку. Вони чудові співаки, їх навчають ще на банщиків для знаті, часто вони виконують обов'язки покоївок і особистих слуг. У степових ельфів світла шкіра, світле або руде волосся, сірі чи карі очі. Вони найвищі, найбільш кремезні серед нас, часом за зростом і статурою дорівнюють дорослій людині. Гарні кухарі, іноді конюхи, псарі.

Інтар подивився на світлошкіру русяву, але тендітну Теллі.

— А ти зі степових?

Дівчина знизала плечима:

— Хтось із моїх предків був із них, точно… Але я — дворняжка, хоча степова кров у мені взяла гору.

— A-а… А ще які бувають ельфи? Ти казала — гірські?

— Так. У них смаглява шкіра, чорне волосся, чорні або темно-карі очі. Вони довгоногі, прудкі. Їх часто використовують за гінців, наприклад. А ще є зоряні. Їх вивели навмисно, з кого і як — не знаю. Зоряними вони звуться через сіро-сріблясті очі й дуже світлу шкіру при зовсім чорному волоссі. Вони здебільшого наложники і… ну, щось на кшталт кімнатних собачок. Хоча для цієї мети можуть вибрати кожного з нас. Але ось уже за чистотою породи найретельніше стежать у зоряних, і майже неможливо, щоб когось із них викинули на вулицю.

— Вас що, розводять? — здогадався хлопчисько.

— Ну так. Є розплідники. Там — папери, родоводи… Простішого ельфа можна купити на ринку рабів…

— Виходить, у притулки потрапляють змішані та дворняги? — уточнив хлопчик.

— Здебільшого. Породисті — рідко. У притулку можна опинитися з різних причин — я й половини не перелічила. Але суть одна — ельф стає своєму хазяїнові непотрібним. І що з ним роблять тоді?

Інтар замислився, крутячи в руках мокру ложку.

— Перепродують?

— Буває. Або дарують. Але дуже часто, коли ельф переходить в інші руки, він там не затримується. Тим більше, що коли його продають колишні господарі новим, то за нижчою ціною, і відповідно, покупець уже не так обережно до нього ставиться… Одним словом, ельф, куплений років у п'ятнадцять, до двадцяти двох-трьох уже цілком може перемінити десяток хазяїв… А коли зовсім зноситься, його викинуть на вулицю, — Теллі говорила спокійно, дивлячись прямо перед собою. Темно-русявий чубчик падав їй на чоло. — І таке ж буває.

— А з викинутими що трапляється? — спитав спантеличений Інтар. — Я багато бачив безпритульних дітей… Волоцюг… Але тільки людей. Звірів теж повно-повнісінько вулицями ганяє, нікому не потрібних, а про ельфів щось не чув.

— Ще б пак, — кивнула дівчина, — їх і нема. Раніше — були. Років сто, здається, тому. Чи півтораста. Не знаю точно… Але потім покинутих ельфів почало дедалі більшати, й тоді, здається, від імені самого Імператора… А може, це хтось із Ради Лордів запропонував… Загалом, влада створила притулки: у кількох будинках у столиці Імперії та в найбільших містах провінцій почали селити покинутих людьми ельфів. Там ельфи живуть за рахунок скарбниці — щоправда, зовсім не так добре, як у багатих панів, але є їжа і дах над головою. А ще ті, хто може, — працюють. Шиють мішки, збивають меблі, роблять паперові квіти…

— Ті, хто може? — перепитав хлопчик.

— Так. У притулки ж потрапляють і хворі, й скалічені…

— Ого… І довго вони так живуть?

— Півроку. За цей термін їх може купити кожен, у кого є бажання й зо два десятки золотих. А якщо за півроку року ельфа ніхто не купує, йому дають сонне питво…

— І він засинає?

— Назавжди.

Інтара пересмикнуло:

— То їх… вас… просто вбивають там?

— Присипляють, — Теллі скінчила з посудом у мисці та заходилася протирати насухо той, що стояв на кухонному столі.

— Бр-р… Нічого собі… — пробурмотів хлопчисько.

— Люди дуже милосердно до нас поставились, — посміхнулася Теллі, обсмикуючи грубу домоткану туніку. — Ось безпритульних тварин часто палять або вбивають мечами… Або ціпками забивають… А ми просто засинаємо.

— А ти… Тебе з притулку, значить?.. — Інтар хотів ще запитати: «А туди як ти потрапила?» — але стримався. Навіщо говорити про погане, життя й так — не мед…

— Ну, так. Пан Хариз купив. Два роки тому. А ти, Інтаре, — ти ж не з Кхаабра, я бачу. Тебе як сюди занесло?

Хлопчисько почав розповідати, й помалу, поки вони поралися на кухні з готуванням, а потім ще прали, виклав усе: про мамку й про те, як виручав Сорота, і як жив далі… Тільки про ремесло своє справжнє не сказав. Обмежився тим, що учнем гончаря назвався.

Але не приховав, чому залишив мамку й почав жити із Соротом. І як той його сюди послав, розповів правду.

Теллі уважно слухала, майже не перебиваючи запитаннями.

— Видно, твій наставник хотів захистити тебе від чогось, якщо послав так далеко. І напевно, тобі варто йому коритись і не намагатися повернутись, поки не спливе зазначений у