Місто кісток - Кассандра Клер

Перше, що побачила Клері у Безмовному Місті, – галерею високих мармурових арок, які виростали над головою і зникали вдалині, як стрункі ряди дерев у саду. Сам мармур був чистого попелястого кольору слонової кістки, важкий і полірований на вигляд, зі вставленими де-не-де вузькими смужками з оніксу, яшми та нефриту. Вийшовши з тунелю, вони побачили ще більше арок. На долівці було викарбувано ті самі руни, що іноді прикрашали шкіру Джейса – набір ліній, завитків та закручених візерунків.

Коли всі троє минули першу арку, ліворуч від Клері замаячило щось велике і біле, як айсберг перед носовою частиною «Титаніка». Це був гладкий куб із білого каменю, з невеликим дверним отвором спереду. Він нагадував дитячий будиночок, не достатньо великий усередині, щоб устати на повний зріст.

– Це мавзолей, – сказав Джейс, направляючи на нього світло факела. На дверях, щільно замкнених на залізні засувки, було вирізано руну.

– Гробниця. Тут ми ховаємо наших загиблих.

– Усіх ваших мертвих? – Вона хотіла запитати Джейса, чи його батько також похований тут, але він уже відійшов уперед. Дівчина поквапилася за ним, не бажаючи залишатися наодинці з Братом Єремією у цьому моторошному місці.

– Я думала, що тут бібліотека.

– У Безмовному Місті багато рівнів, – вставив Єремія. – І тут поховані не всі мертві. Існує ще один склеп в Ідрисі, звичайно, набагато більший. А на цьому рівні мавзолей та місце кремації.

– Місце кремації?

– Тих, хто помирає в бою, спалюють, попіл використовується для мармурових арок, які ти тут бачиш. Кров та кістки винищувачів демонів – найпотужніший захист від зла. Навіть після смерті Мисливці служать справі.

«Як виснажливо, – подумала Клері, – боротися все своє життя, а потім продовжувати цю боротьбу навіть після смерті». Краєм ока вона бачила стрункі ряди квадратних білих склепів по обидва боки від неї, усі двері були замкнені зовні. Тепер вона зрозуміла, чому це місце називалося Безмовне Місто. Його єдиними жителями були Мовчазні Брати та мертві, яких вони так ревно охороняли.

Вони дійшли до наступних сходів, що вели вниз, у ще більшу темряву. Джейс тримав руку зі смолоскипом попереду, розфарбовуючи стіни смугами тіней.

– Ми йдемо на другий рівень, де зберігаються архіви та кімнати засідань Ради, – сказав він, начебто щоб заспокоїти її.

– А де житлові приміщення? – запитала Клері, частково щоб виглядати ввічливою, а почасти справді з цікавості. – Де Брати сплять?

– Сплять?

Мовчазне слово зависло в темряві між ними. Джейс розсміявся, і полум’я смолоскипа замерехтіло.

– Тільки ти могла запитати про це.

Біля підніжжя сходів був іще один тунель, який вів у квадратний фліґель, кожен куток якого був відзначений гострим вістрям різьбленої кістки. У довгих оніксових тримачах уздовж сторін приміщення горіли смолоскипи й пахло попелом і димом. У центрі фліґеля був довгий чорний базальтовий стіл з білими прожилками. За столом, на темній стіні, висів величезний срібний меч лезом донизу. Його руків’я було вирізане у формі розправлених крил. За столом сиділи Безмовні Брати, загорнуті в такі ж мантії кольору пергаменту, що і Єремія.

Єремія не гаяв часу.

– Ми прийшли. Клариссо, стань перед Радою.

Клері подивилася на Джейса, але він лише кліпав очима і виглядав явно збентеженим. Напевне, Брат Єремія говорив тільки в її голові.

Вона подивилася на стіл, на довгий ряд фігур, глухо загорнутих у свої цупкі мантії. Підлогу флігеля вкривав візерунок з квадратів золотисто-бронзового та темно-червоного кольорів. Просто перед столом був великий квадрат із білого мармуру з рельєфним малюнком сріблястих зірок.

Клері ступила в центр квадрата, ніби стала перед розстрільною командою. Дівчина підвела голову.

– Гаразд, – сказала вона. – Що тепер?

Брати видали такий звук, від якого у Клері волосся стало дибом. Цей звук нагадував зітхання чи стогін. В унісон вони підняли свої руки і відкинули каптури, оголивши вкриті шрамами обличчя та ями порожніх очей.

Хоча вона вже бачила непокрите обличчя Брата Єремії, її шлунок стиснувся від жаху. Брати були схожі на когорту скелетів з однієї середньовічної гравюри, де померлі ходили, розмовляли й танцювали на тілах живих, звалених докупи. Здавалося, їхні зашиті роти посміхнулися їй.

– Рада вітає тебе, Клариссо Фрей, – почула вона з десяток голосів у своїй голові. Деякі – низькі та грубі, інші – рівні, монотонні, але всі вони вимогливо, наполегливо тиснули на крихкі бар’єри в її свідомості.

– Зупиніться! – сказала вона на диво твердим та сильним голосом. Гул у її голові затих так несподівано, наче платівка припинила крутитися. – Ви можете залізти в мою голову, – сказала вона, – але тільки тоді, коли я буду готова.

– Якщо тобі не потрібна наша допомога, немає потреби в цьому. Врешті-решт, це ти до нас звернулася.

– Ви хочете знати, що в моїй голові, так само, як і я, – сказала вона. – Але намагайтеся діяти акуратніше.

Брат, який