Відродження - Стівен Кінг

— Передвісники.

— Точно. Те загострення зору, яке я відчував, було передвісником. А потім приходив… колір.

— Колір.

— Світ наповнювався червоними, синіми й зеленими ореолами довкола речей. Кольори переміщувалися туди й назад. То було так, наче я дивився крізь призму, але таку, яка збільшувала речі й одночасно подрібнювала їх на шматки. — Він потер долонею лоба, виражаючи цим жестом свою безпорадність. — Краще я описати не зумію. І перші тридцять-сорок секунд, поки це відбувалося, було таке враження, наче я можу прозирнути крізь світ, а за ним є інший світ. Більш реальний.

Г’ю серйозно подивився на мене.

— Оце й була призматика. До сьогодні я про неї ні з ким не говорив. Вона мене до смерті лякає.

— Що, навіть Препу не розказував?

— Розказав би, та коли це сталося вперше, він уже поїхав. Не прощаючись, просто лишив записку, в якій написав, що йому підвернулася вигідна нагода для бізнесу в Джопліні. То було десь через півроку після чудесного зцілення, і я вже повернувся сюди, у Недерленд. Призматика… вона була по-своєму невимовно прекрасною, але я сподіваюся, що вона ніколи більше не повернеться. Бо якщо той, інший, світ справді існує, я не хочу його бачити. А якщо він у мене в голові, то хай він там і лишається.

Вийшов Мукі.

— Джеймі, вони рвуться в бій. Хочеш, я пущу їм звук? Пересрати все я точно не зможу, бо порівняно з цими чуваками навіть «Мертві молочники»[108] звучать як «Бітлз».

Таке цілком могло бути, але вони заплатили за свій запис готівкою.

— Ні, я зараз прийду. Скажи їм, ще дві хвилини.

Він зник.

— Що ж, — сказав Г’ю. — Я з тобою поділився, а ти — ні. А я хочу почути.

— У мене сьогодні о дев’ятій вечора буде вільна година. Я прийду у великий дім і все тобі розкажу. Багато часу це не забере. Моя історія в цілому така сама, як і твоя: лікування, зцілення, залишкові явища, що потроху згасали, а згодом і зовсім згасли. — Не зовсім правда, але мені пора було йти на запис.

— А призматики не було?

— Нє-а. Було інше. Синдром Туретта[109], але без матюків. — Я вирішив сни про свою мертву родину залишити при собі, принаймні на деякий час. Може, то були мої власні моменти прозирання в інший світ Г’ю.

— Ми повинні його побачити. — Г’ю взяв мене за руку. — Ми справді повинні.

— Я думаю, твоя правда.

— Але без великої вечері на честь зустрічі, добре? Я навіть не хочу з ним розмовляти. Лише спостерігати.

— Гаразд. — Я подивився на його руку. — Тільки відпусти мене, поки синця нема. Мені треба записувати музику.

Він відпустив. Я зайшов у студію, туди, де якийсь місцевий панк-гурт грав пісню про шкіряний жакет і булавку, яку «Ремоунз»[110] у сімдесяті виконували набагато краще. А коли озирнувся через плече, Г’ю досі стояв на місці й дивився на гори.

«Світ поза світом», — подумав я, а потім викинув це з голови (спробував принаймні) й пішов працювати.

* * * * *

Я стійко тримався й не купував собі власного ноутбука ще протягом року, але в першій і другій студіях було повно робочих станцій (до 2008-го ми майже все записували в програмах на «Маках»), тож коли десь о п’ятій видалася перерва, я погуглив Ч. Денні Джейкобза і знайшов тисячі посилань. Я багато всього пропустив, відколи «Ч. Денні» вперше з’явився на національній сцені десять років тому. Але воно й не дивно. Телевізора я майже не дивлюся, моя цікавість до популярної культури обмежується музикою, а дні, коли я ходив до церкви, давно в минулому. Не дивно, що я не помітив проповідника, якого сторінка у Вікіпедії величала «Оралом Робертсом[111] двадцять першого століття».

Ніякої мегацеркви в нього не було, але його передачу «Година цілющої сили Євангелія» транслювали від узбережжя до узбережжя на кабельних каналах, де ціна ефірного часу була низькою, а віддача у вигляді «підношень любові», навпаки, — явно високою. Передачі знімали на його Традиційних наметових служіннях, з якими він колесив по країні (тримаючись подалі від Східного узбережжя, де люди менш схильні приймати щось на віру). На фотографіях, знятих за минулі роки, я бачив, як Джейкобз поступово старішав і сивішав, але що не змінилося, то це вираз його очей: він лишався так само фанатичним і якимось наче пораненим.

* * * * *

Десь за тиждень до того, як ми з Г’ю здійснили подорож, щоб побачити Джейкобза в його природному середовищі, я подзвонив Джорджії Донлін і попросив у неї номер її дочки, тієї, що вивчала комп’ютери в Університеті Колорадо. Дочку звали Бріанна.

У нас із Брі відбулася надзвичайно пізнавальна розмова.

VIII. Шоу в наметі

До Ярмарку округу Норріс від Недерленда було сімдесят миль, а отже, ми з Г’ю мали багато часу на балачки, але майже не говорили, поки не досягли східного Денвера. Просто сиділи й дивилися на краєвиди за вікном. Якщо не зважати на вічну лінію смогу над Арвадою, то був ідеальний день кінця літа.

Раптом Г’ю клацнув вимикачем радіо, яке грало один за одним старі хіти на хвилі KXKL, і спитав:

— А в твого брата Конрада ще тримались якісь ефекти після того, як Преп вилікував його ларингіт чи що то таке було?

— Ні, але це й не дивно. Джейкобз сказав, що лікування було несправжнім, ефектом плацебо, і я завжди думав, що він не збрехав. Може, й ні. Не забувай, що то були його молоді роки, коли його уявлення про великий проект не виходили далі отримання кращого сигналу для ТБ. Розуму Кона просто потрібен був дозвіл на одужання.

— Переконання — сильна штука, — погодився Г’ю. — І віра теж. Подивись на всі ті гурти й солістів, які шикуються до нас у чергу, щоб записати сіді, хоча їх уже давно ніхто не купує. Ти не шукав інформацію про Ч. Денні Джейкобза?

— Ще й як шукав. Мені помагає дочка Джорджії.

— Я й сам трохи порився в неті. І скажу тобі, що більшість його зцілень такі ж, як і у випадку твого брата. Люди з психосоматичними хворобами, які вирішили, що зцілилися, коли Пастор Денні торкнувся їх своїми магічними обручками Бога.

Це могло бути правдою, але, поспостерігавши, як Джейкобз працює на ярмарку в Талсі, я пересвідчився, що він відкрив для себе справжній секрет того, як збирати натовпи: лохам до шкварчання на пательні треба давати ще й бодай шматочок