Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
Зрештою хлопчика взяли в трактир «Золотий місяць». Він мав був мити посуд, столи, лави, підлогу, підмітати, допомагати закуповувати продукти й обслуговувати відвідувачів, тягати воду з колодязя — словом, робити все, що тільки звелять. За це йому обіцяли їжу, дах над головою та п'ять срібних на місяць. Інтар зціпив зуби й погодився на все.
Розділ 2«Золотий місяць» був закладом такого штибу, що й трактир, у якому виріс Інтар, тільки набагато більшим. Харчувався й залишався на ніч там портовий люд не з багатих. Щовечора трактир наповнювали гомін і запах міцного тютюну, ночами залою сновигали пацюки, а плями зі столів і лав не можна було вивести, навіть якщо цілий день відтирати їх піском.
Крім хазяїна, Хариза, чоловіка років сорока, смаглявого, з вузькими губами й великим носом, у «Золотому місяці» було ще дві служниці й одна рабиня.
Служниці, Ірту й Дайру, сестри, молоді, пухкенькі, смагляві, реготушки, виросли в цьому кварталі й доводилися Харизу якоюсь далекою ріднею, що зовсім не заважало йому пропонувати їх усім, готовим платити, як подружок на одну ніч. Утім, і самі дівчата були не від того, спритно змушували чоловіків обдаровувати їх грішми й подарунками понад умовлену плату. Інтар нишком захоплювався тим, як уміло вони морочать голови морякам і вантажникам, як, цілуючи та пестячи, змушують кожного повірити, що він якийсь особливо чарівний і любий їм, а значить — чимсь зобов’язаний…
Так, цим дівчиськам не доводилося пхати руки в чужі гаманці: ті самі для них розкривалися. І обидві, мабуть, за роки своєї служби накопичили непоганий посаг, який уже напевне мав змусити їхніх майбутніх наречених забути, що дружини дісталися їм аж ніяк не дівицями. Але заміж Ірту й Дайру поки що, як здавалось Інтару, не квапилися: служба в них була не найважча, грошики накопичувалися, а підходящих чоловіків ще треба було знайти…
Третя, котра, як і дві сестри, готувала, прала, прибирала в житлових кімнатах і обслуговувала відвідувачів за столами вдень, а в ліжку — вночі, була рабинею, бо народилась ельфійкою.
Її звали Теллі, й мабуть, вона була не старша за вісімнадцятирічну Ірту, хоча з ельфами спробуй розбери, вісімнадцять їм чи сорок. Що не дитина вже, й не підліток — ясно, а далі — хтозна! Інтар довго дивувався — як же вона сюди потрапила? Адже ельфи — дороге задоволення…
Та невдовзі Теллі розповіла про це сама.
Удень вони вдвох мили посуд, поки Ірту й Дайру подалися на базар. Інтар відтирав миски від сала, а сам косував на Теллі. Йому було страшенно цікаво.
За своє життя хлопчик бачив зблизька тільки одного ельфа, та й то недовго. А тут справжня ельфійка зовсім поруч, розглядай, скільки хочеш.
«Начебто, у всьому на людей схожа, — міркував Інтар, — подумаєш, вуха гострі та сама худенька й невисока, не те що Дайру чи Ірту… В тих є за що потриматися… Але ж їмо всі одне й те саме… Ну, а крім цього, де різниця? Так, дівчиська з Харизом, буває, сперечаються, а вона — ніколи, та й зрозуміло — вона ж куплена, вона йому належить, а дівчата — лише найняті. А що ще? Вона все розуміє, що їй кажуть… Так і Жучок он усе розуміє, — він глянув на пса, що згорнувся в кутку калачиком. — І навіть говорить, тільки по-своєму, по-собачому. А ельфи — по-нашому. А в іншому — що вони, що собаки, різниці жодної…»
— Чому ти на мене так дивишся, Інтаре? — запитала раптом Теллі.
Хлопчик здригнувся: тільки зараз виявив, що справді втупився в яснооку ельфійку.
— А… е… та так. Я ось думаю… Ну… — чомусь ніяково було сказати правду — а раптом образиться, — і він збрехав перше, що спало на думку: — Ти ж ельф, а ви дорого коштуєте — звідки ти тут? Хариз начебто не з тих, хто сотнями монет розкидається.
— Ти правильно помітив, — відповіла дівчина. — Але я коштувала лише десять золотих. Я з притулку.
— Якого такого притулку? — закліпав Інтар.
— Ти ніколи не чув про ельфійські притулки? — у свою чергу здивувалася дівчина.
— Ні… Розкажи!
— Гаразд, — кивнула Теллі, споліскуючи великий глечик з-під вина, — все дуже просто. Ти правий: ельфи — іграшки для багатих. І нас розводять і купують за високою ціною. Але буває і так, що ельф стає непотрібним. Перестав подобатися, провинився, хазяїн одружився чи господиня вийшла заміж і подружжя не бажає терпіти ельфа… Або ж ельф скалічив, став потворою, чи й взагалі — народився та виріс не таким, якого хотіли, — це буває, коли ельфів парують у домашніх умовах… Або випадково народжений… Або хлопчик замість дівчинки, а то й навпаки. Вийшла з моди одна порода, придбали з іншої, а колишнього вже не хочуть бачити в домі…
— Як так — порода? — зачудувався хлопчисько. — Ви хіба буваєте різних порід? Як собаки?
— І як інші тварини, — кивнула Теллі, — як собаки чи коні, ельфи бувають породисті, з родоводом і паперами, бувають просто породисті чи змішаних порід, а часом і зовсім не знати чого з чим намішали…
— Дворняжки, як Жучок? — зміркував Інтар.
— Авжеж, — ельфійка зраділа, що хлопчик схопив суть.
— Отакої! — Інтар покрутив головою. — Чуєш, Жучку, ти як ельф…
Цуцик підняв голову, коли почув своє ім’я, однак переконався, що нічого смачного не дають і гладити не збираються, то знову влігся з розчарованим зітханням.
— А які є ельфійські породи? — запитав Інтар.
Теллі загнула кілька пальців:
