Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Двері за його спиною почали піддаватись і вже заледве трималися. Озирнувшись через плече, він зосередив увагу на них, відтак Кидком перемістив брилу в тому напрямку. На одязі виступили кришталики інею, адже для того, щоби силою Викиду перемістити таке громаддя, потрібно немало Світла. Буря всередині Сета вщухла — немов ураган змінився мжичкою.
Він відійшов убік. Важка кам’яна брила здригнулася та почала сповзати в кімнату. За нормальних умов зрушити її з місця йому було би понад свої сили. Під дією власної ваги вона міцно сиділа б у стіні, спираючись на кам’яну кладку в її основі. Однак тепер під дією тієї ж таки власної ваги вона вивільнялася звідти: адже для брили протилежна стіна, в якій розміщувалися двері, стала «низом». З глухим скреготом вона вислизнула зі свого місця та повалилася в кімнату, трощачи меблі.
Нарешті вартові пробилися крізь двері та, знесилено хитаючись, зайшли до кімнати. І саме у той момент їх накрила гігантська кам’яна брила. Сет повернувся спиною до того місця, звідки лунали жахливі крики причавлених, звук розколюваної деревини та хрускіт кісток. Пригнувши голову, він проліз у щойно утворену діру та вийшов у коридор з протилежного боку.
Він ішов неспішно, всотуючи Буресвітло з настінних світильників, що траплялися на його шляху, і підживлюючи бурю всередині. У міру того, як їхнє світло слабшало, у коридорі ставало темніше. Він закінчувався масивними дерев’яними дверима, і поки Сет прямував до них, маленькі страхокузьки, що скидалися на краплинки якоїсь липкої, лілового кольору гидоти, стали виповзати з кам’яної кладки. Що ближче було до дверної пройми, тим їх більшало. Спренів притягував жах, який панував з того боку дверей.
Сет розчахнув їх і ввійшов в останній коридор, що вів просто до королівських покоїв. Високі й червоні керамічні вази вишикувалися вздовж проходу, чергуючись зі знервованими солдатами, котрі стояли з обох боків довгого, вузького килимка — червоного, мов річка крові.
Списоносці не стали чекати, доки Сет наблизиться. Вони підтюпцем задріботіли навперейми, заносячи свої короткі дротики. Сет різко викинув руку вбік, посилаючи Буресвітло у пройму дверей і застосовуючи третій та останній тип Викидів — Зворотний. Принцип його дії був інакший, ніж у випадку з двома іншими. Одвірки не випромінювали Буресвітла — навпаки, вони ніби почала всотувати звичайне світло довкола себе, поринувши в дивний напівморок.
Вартові метнули списи, але Сет не рушив із місця, продовжуючи тримати руку на одвірку. Хоча, порівняно з іншими, Зворотний викид потребував небагато Буресвітла, для нього необхідним був неперервний доторк. Зате все, що наближалося до Сета, особливо тіла з невеликою масою, притягувалося силою самого Викиду.
Дротики змінили курс і ввігналися у дверну раму по обидва боки від Сета. Щойно той почув, що їхні вістря вп’ялися в деревину, як одразу ж підскочив у повітря та Кидком перемістився на поверхню правої стіни, глухо стукнувши ногами у момент приземлення.
Сет одразу ж скоригував перспективу. З його точки зору на стіні стояв не він, а супротивники, поміж яких звисав криваво-червоний килим, мов небаченої довжини гобелен.
Сет рвонув уздовж коридору, побіжно різонувши Сколкозбройцем по шиях двох солдатів, котрі метнули в нього дротики. Їхні очі спалахнули, й обоє осіли додолу.
Решта вартових запанікували: одні пробували атакувати, інші гукали підмогу, ще інші злякано задкували. Нападники знітилися: їх спантеличувала необхідність битися з супротивником, котрий якимось дивом стоїть на стіні. Сет убив ще кількох, а тоді підстрибнув, зробивши сальто в повітрі, та кинувся назад на підлогу.
Він приземлився у саму солдатську гущу: зусібіч оточений, але зі Сколкозбройцем у руці.
За легендою, незліченні століття тому Сколкозбройці спершу носили на поясі Променисті лицарі. Це був дар їхніх богів, даний для того, щоби ті могли боронитися від Спустошувачів — страховиськ із полум’я й каменю в десятки футів заввишки, чиї очі палали ненавистю. Адже якщо у твого супротивника шкіра тверда, наче камінь, криця мало чим могла зарадити. Потрібно було щось надприродне.
Сет випростався: його просторий білий одяг покрився брижами, а щелепи мимоволі стиснулися від усвідомлення гріховності того, що він збирався зробити. Він завдав удару: на поверхні клинка зблиснуло відбите світло смолоскипів. Змах меча — навідліг, за ним ще один, іще. Майстерна робота. Він не міг затулити долонями вуха, щоби не чути криків поранених, не міг заплющити очі, щоб не бачити, як ті валяться додолу. Вони сипалися, мов іграшки, перекинуті змахом руки вередливої дитини. Якщо Сколкозброєць проходив крізь хребет, людина помирала, світячи наостанок палаючими очима. Якщо зачіпав кінцівку, тоді вона всихала. Ген пошкандибав кудись один із солдатів, чия рука безпорадно теліпалася, хоча все ще була одним цілим із плечем. Він уже ніколи не відчуватиме її та не зможе користуватися нею.
Сет опустив Сколкозбройця, стоячи в оточенні трупів із випаленими у попіл очима. Тут, в Алеткарі, часто переповідали легенди про те, як нелегко дісталася людству перемога над Спустошувачами. Але коли зброю, покликану боронитися від нічних жахіть, піднімали проти звичайних солдатів, людське життя ставало дешевшим за щербатий гріш.
Сет повернувся й попрямував далі, ступаючи пантофлями по м’якому червоному килимові. Його Сколкозброєць, як і завжди, лиснів сріблом і чистотою. Смерть від такого меча безкровна. Це ніби знак: Сколкозброєць — лише знаряддя в чужих руках, на ньому немає провини за вбивства.
Двері в кінці коридору з шумом відчинилися. Сет завмер, спостерігаючи, як звідти вискочив невеличкий загін солдатів, супроводжуючи чоловіка в королівському вбранні, який пригнув голову, ніби намагаючись уберегтися від стріл. На бійцях були темно-сині мундири — форма особистої гвардії короля. Ці ветерани й не думали зупинятися, щоби повитріщатися на трупи: вони й без того знали, на що здатен Сколкозброєць. Прочинивши бокові двері, вони впустили туди свого підопічного, а тоді відступили, наїжачившись списами в Сетову сторону.
Із королівських покоїв вийшла ще одна постать, закована в блакитну збрую зі щільно з’єднаних пластин. На відміну від звичайних панцирних обладунків, тут на стиках не помітно було ні шкіри, ні кольчужних кілець — лиш ідеально підігнані менші за розміром пластини. Обладунок був розкішний: його блакить відтіняла золота інкрустація у вигляді смужок, що облямовували кожну пластину, а шолом
