Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

Який чоловік зможе описати жінку, якщо не мріяв про неї впродовж свого життя? Класна? Супер? Отакі очі?

Я зміню помаду, і вже назавтра ви не впізнаєте мене.

— Зробиш?

— Так. — скаже Пес.

Бо в чемних хлопчиків теж є свій рай.

Навіть, якщо воші міліціонери.

І коли він відпустить свідків, а в опечатаний та відмитий від крові офіс в’їде нова фірма — торговець коричневими кейсами, які слід забирати у товстунів, отих, що люблять воду з льодом, Пес вислухає мене й скаже:

— То коли ти прийшла по гроші, двоє мугирів спробували вбити тебе? Гаразд. Давай спочатку: хто і про що тебе попросив?

Він та його друг Залізний чоловік. Пес єдиний, хто має друзів.

У машині зі слідами куль вони поїдуть в офіс людей, що ошукали мене. Їх не чекатимуть. Вони та два десятки молодиків з автоматами та в чорних масках.

Вони виб’ють двері, вони загорлають:

— На підлогу! Це міліцейська операція! Усе, сказане вами, може бути використане проти вас!

Потім покладуть долілиць охоронців та переляканих секретарок. Відшукають усіх до одного клерків (навіть під столом, у коморі та на трубі за вікном) і вишикують уздовж коридора.

Хто встигне допити каву? Хто добіжить до вікна? Хто зможе вигукнути: «Не треба»? Хто заволає: «Ні!»

Довгим коридором, заповненим клерками очима в стіну, до останніх відчинених ногою дверей.

А там двоє:

— Що це означає?!

— Ви відповісте за це!

— Відповімо? — запитає Залізний Чоловік.

— Так, — кивне Пес і почне творити дива.

Накаже обшукати офіс і знайде там пістолети:

— Ваші?

— Ні.

— Авжеж, — кивне він.

Потім знайде комору з коричневими кейсами та пакетами білого порошку.

— Це провокація!

— Авжеж, — кивне він.

І коли Пес виведе тих ошуканців на вулицю, до заґратованого фургону, вони побачать мене. Я стоятиму неподалік і привітно махну їм рукою:

— Не сумуйте, я постараюся дочекатися вас.

Ба навіть знайду адресу в'язниці, де вони скнітимуть упродовж найближчих двадцяти років, і напишу їм листа. Можливо, й два листи: одного з Парижа «Крихітка за столиком манюсінької кав’ярні. Верхівка Вежі над дахами», а другого звідкілясь із теплих островів Раю «Крихітка в шезлонгу. Біла піна моря біля ніг».

«Мені зле без вас, — напишу. — Я сумую. Чи стрінемося колись?»

Я нікого не обдурюю і не люблю, коли дурять мене. Адже в мене є не тільки Вовк і Пес. А ще й Дикий Кіт.

Кіт. Величезний пустельний хижак. Його низький голос у телефонній слухавці. Його «забудь» на моє скривджене «вони ошукали мене».

— Ввімкни комп’ютер. — скаже Кіт.

Увімкну та побачу на моніторі банківський рахунок чоловіків, що обдурили мене. Я не люблю їх саме через те, що вони поводяться нечесно.

— Бачиш? — запитає Кіт.

— Так, — скажу я, вдивляючись у рядок багатозначних чисел.

— Ти дуже розлютилася на них?

— Дуже, — відповім. — Дуже й дуже.

І тоді, аби втішити мене, Кіт перетворить їхній банківський рахунок на мій, узявши за це всього тридцять чотири відсотки.

Я дивитимусь, як миготять цифри, як в одній частині екрана перетворюються на нуль, а в іншій, підписаній «Капітал Крихітки», — наближаються до безміру.

Врешті-решт вони зупиняться.

«Нуль». «Купа грошей».

— Дякую, — скажу я Котові.

— Не сумуй, — заспокоїть він. — Будуть інші. Багато-багато інших.

Вони вийдуть із в’язниці жебраками, старими каліками.

Нечемні хлопці потрапляють до пекла. Ще до того, як їм судилося вмерти.

Мені буде зле, і я напишу Псові:

«Допоможи».

Буде боляче, і мій комп’ютер надішле Вовкові:

«Рятуй».