Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Ранок прийшов до Війона, принісши із собою нові жахіття. Завдяки своїй проникливості Ґаспар відчув, що мстивий колос, який, подейкували містяни, з нелюдською невтомністю та диявольською наснагою цілу ніч мандрував Аверойном, наблизиться до ненависного йому міста на початку нового дня. Проникливість його невдовзі підтвердилася, адже щойно завершив він свої окультнії труди, як з вулиць міста до нього долинув гук, який дедалі гучнішав, а над бентежним ґвалтом переляканих голосів ген удалині вчувався рев велетня.
Ґаспар знав, що коли збирається зайняти вигідне спостережне місце, з якого зможе кинути свій порошок у ніздрі стофутового колоса, то мусить поквапитися й не гаяти часу. Міські мури і навіть більшість церковних шпилів не були аж такими високими, як того потребувала його мета, та, поміркувавши трохи, збагнув юнак, що єдиним місцем, з даху якого він зможе успішно кинути виклик супротивникові, був величний кафедральний собор, який височів у самому осерді Війона. Юнак був певен, що всі лицарі на стінах мало що зможуть зробити, аби завадити чудовиську пройти до міста та обрушити на нього усю свою ненависть. Жодна земна зброя не могла зашкодити істоті, яка мала такі величезні розміри й таку природу, бо ж навіть цілком звичайного завбільшки мертвяка, якого підняли у такий чаклунський спосіб, могли засипати стрілами та прохромити наскрізь дюжиною списів, проте анітрохи не затримати його поступу.
Ґаспар квапливо наповнив порошком чималу шкіряну торбину, почепив її на пояс та приєднався до розбурханого натовпу на вулиці. Багато хто мчав до кафедрального собору, шукаючи прихистку в його величній святості, тож юнакові залишилося просто дозволити гнаному шаленством потокові віднести себе туди.
Нава кафедрального собору була вщерть заповнена вірянами, а священники служили урочисті меси, промовляючи слова молитов голосами, що час від часу фальшивили від внутрішнього перестраху. Та хвороблива й розпачлива юрба не звернула анінайменшої уваги на Ґаспара, тож юнак знайшов марш сходів, що звивисто підіймалися нагору, та попрямував на дах високої вежі, який охороняли ґарґуйлі.
Тут він і вмостився, присівши за кам’яною фігурою грифона з котячою головою205. І з отсього спостережного місця бачив він, як за скупченням міських шпилів та щипців206 наближався велетень, голова та тулуб якого вже бовваніли понад міськими мурами. Хмара стріл, яку було видно навіть з такої відстані, здійнялася назустріч страхітливому заброді, та він, схоже, навіть не зупинився, аби висмикнути їх зі шкіри. Величезні кам’яні брили, які метали у нього мангонелі, видавалися велетові чимось таким дріб’язковим, як ніби у нього пожбурили рінню, а важкі арбалетні болти, що впивалися в його плоть, були для нього всього-на-всього дрібними скалками.
Ніщо не могло зупинити його поступу. Крихітні фігурки загону списників, що, здійнявши зброю, став на його шляху, були зметені геть з муру над східною брамою одним замашним бічним ударом семидесятифутової сосни, яка правила велетню за палицю. Потім, очистивши мур, колос переліз через нього та потрапив до Війона.
Ревучи, хихотячи та сміючись, неначе навіжений циклоп, широко крокував він вузькими вулицями поміж будинками, що сягали йому лише до поперека, й безжально топтав кожного, хто вчасно не втікав з його шляху, та проламував дахи страхітливими ударами своєї палиці. Натискаючи лівою долонею, відламував велет виступи щипців та повергав на землю шпилі церков, і дзвони їхні тужливо били на сполох, падаючи долу. Колосів поступ супроводжували скорботні крики та вереск безтямних голосів.
Він прямував до кафедрального собору, як Ґаспар і розрахував, відчувши, що саме ся велична будівля стане особливою метою для його зловтіхи.
Нині всі вулиці збезлюдніли, одначе велетень, проходячи містом, прохромлював своєю палицею, неначе тараном, стіни, вікна та дахи будинків, ніби для того лишень, аби розшукати і розчавити людей у сховках, — годі й описати ту руїну та спустошення, які він залишав по собі.
Невдовзі його велетенська постать забовваніла навпроти вежі кафедрального собору, на якій, причаївшись за ґарґуйлем, його дожидав Ґаспар. Коли колос підійшов ближче, голова його опинилася на одному рівні з вежею, а очі пломеніли, наче дві криниці палахкотливої сірки. Його губи розтулилися, відкривши подібні до сталактитів ікла, і розійшлися у сповненому ненависті вишкірі; й гукнув він голосом, що схожий був на відлуння грому, погуки якого складались у слова:
— Агов! Гей ви, скиглії, священники та святенники безсилого Бога! Вийдіть-но та вклоніться володареві Натаїру, допоки не змів він вас усіх прямісінько до переддвер’я Пекла!
І отоді Ґаспар із незрівнянною відвагою підвівся зі сховку свого та став на видноті просто перед сповненим люті колосом.
— Підійди ближче, Натаїре, якщо се й справді ти, мерзенний розкрадачу могил і гробівців! — гукнув дражливо він. — Підійди-но ближче, бо маю дещо тобі сказати.
Страхітливий вираз подиву затьмарив диявольську лють на обличчі колоса. Придивляючись до Ґаспара, ніби сумніваючись і не ймучи віри, опустив велетень свою здійняту палицю та ступив уперед, ближче до вежі, аж поки обличчя колоса опинилося усього за кілька футів від його безстрашного учня. А коли пересвідчився він нарешті, що то насправді Ґаспар, вираз маніакального гніву повернувся до нього, ущерть затопив його очі тартарським вогнем і скривив обличчя, перетворивши його на лик злостивості, гідної самого Аполіона207. Його лівиця здійнялася химерною дугою, її велетенські пальці, посмикуючись, жаско нависли над головою юнака, кидаючи на нього хижу чорну тінь і заступаючи від нього сонце, що вже високо піднялося на небесах. Ґаспар бачив білі стривожені обличчя некромантових учнів, що виглядали зі свого дощаного козуба.
— Чи се ти, Ґаспаре, мій зрадливий учню? — буревієм проревів колос. — Я думав, ти гниєш собі у кам’яному мішку під Ілурню, аж ось нині знаходжу тебе тут, і ти всівся на вершечку ссього проклятого собору, який я саме збираюся зруйнувати!.. Був би ти набагато мудріший, якби зостався там, де я полишив тебе, любий мій Ґаспаре.
Поки він говорив, його подих бурхав на учня, немов ураган, занечищений смородом могил. Його велетенські пальці із почорнілими нігтями, подібними до заступів, із людожерською загрозою шугали понад юнаком. Ґаспар потайки відчепив шкіряну торбину, що висіла на його поясі, та розв’язав її. І вже коли колосові пальці, посіпуючись, опускалися до нього, висипав юнак вміст торбинки просто у велетове обличчя, і дрібний порох, здійнявшись темно-сірою хмарою, затьмарив ті люті губи та тремтливі ніздрі, приховавши їх від Ґаспарових очей.
Занепокоєно спостерігав юнак, дожидаючи, чи справить порошок якусь дію, та боячись, що врешті-решт та дія може бути марною супроти Натаїрового вищого чаклунського мистецтва та невичерпних сатанинських можливостей. Аж ось вдихнула почвара тую хмару, що розлетілась у повітрі, і, на диво, лихий полиск згас у її глибоких, наче вирви, очах. Здійнята колосова рука, заледве розминувшись із юнаком, який вчасно присів, промайнула понад ним і безживно впала донизу. Лютий вираз стерся з огрому спотвореного лику, як з обличчя небіжчика, і величезна палиця з важким гуркотом упала на порожню вулицю; і повернувся велетень спиною до собору та сонними, хиткими кроками, із кволими, безсило повислими
