Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік
— Срібні ложки від майстра Бальбо! — кричав низенький чоловічок за прилавком, біля якого скупчилося декілька десятків дамочок із залицяльниками. — Прямісінько із кузні майстра! Із гравійованимими іменами! Ану, жіночко, приберіть руки від товару!
Фалмін хотів глянути, може, обрав би щось для Ельгіди, але приглянулося йому дещо інше. Праворуч, під великим навісом, продавали ювелірні вироби із золота, янтарю, срібла та бронзи. Людей тут було небагато, проте товар виглядав досить-таки добротним.
— При покупці сережок — ланцюжок за півціни! — рвався з-за прилавку пишнобородий гном, махаючи на всі боки руками. — Вироби із Кагака! О, чоловіче, підходьте! Подивіться, яка краса!
— Красиво, — констатував Фалмін, оглянувши більшість прикрас. — Це із золота?
— Ха, так, пане! Біле золото найвищої проби, перстень у вигляді трояндочки із вставленим рубіном — сто п'ятдесят крон. Тендітний амулет у вигляді місяця із сапфірами — сто крон. Золотий обруч із двома вставленими аметистами — двісті крон…
— Бачу, ціни у вас також майстерні, — глянув на гнома чаклун, але коротун лише знизав плечима.
— Праця гномських майстрів цінується високо, пане. Але скажіть, де ви ще знайдете таку красу? Ах, то я і бачу, що ніде!
Фалмін проглянув декілька десятків прикрас, які йому впали в око, і все ж таки вирішив зупинитися на перстні у вигляді трояндочки. Дістав із прихованої кишені невеличкий мішечок, хотів відсипати потрібну суму, але тільки зараз збагнув, що не розміняв тальгрієнські дукати на норенгардські крони.
— У вас приймаються дукати?
— Приймається все, пане!
Фалмін полегшено видихнув, відрахував потрібну суму, передав гному.
— Сподіваюся, дама вашого серця буде задоволена подарунком, — просіяв бородач, віддаючи перстень чаклуну. — Від такого подарунку і я б не відмовився!
Фалмін хотів було відповісти, але вирішив промовчати, просто кивнув головою на знак вдячності. Краще тримати свої плани при собі, а то мало що. Відійшовши від прилавку, він знову влився в потік людей, пішов далі. Хотів придбати щось із одягу, але боявся, що не вгадає із розміром. Зрештою, давно не бачився із донькою, а час то йде.
— Не оминайте, добрі люди! Купуйте рідкісні гребінці із самого Канйору! Ось, подивіться на цей! — стара жінка, стоячи за низеньким столом, тикала натовпу різьбленого гребінця із червоного дерева. — Такими розчісуються прекрасні принцеси! Не впустіть таку можливість!
Фалмін протиснувся між людей, дістався до першого ряду, де жваво сварилася подружня пара. Жінка хотіла найдорожчий гребінець із кришталю, а розчервонілий чоловік уже вкотре повторював, що таких грошей не має.
— Я хочу! — кричала пишнощока дівиця, намагаючись перекричати вигуки натовпу. — Хочу бути принцесою!
— Та мені потрібно коня продати, аби купити тобі цю херню! — горланив такий же щокатий чоловічок, очі якого налилися кров'ю. — Немає грошей!
— Ти мене не любиш!
— Люблю!
— Не любиш і все!
— Та курва! — чоловік зняв із голови шапку, з розмаху кинув на землю. Різкими рухами дістав із кишені гроші і дав продавчині в руки. — Давайте мені цього йоханого гребінця!
— Як панство бажає, — уклонилася стара, пошвидше забравши гроші в кишеню. — Ваша панна заслуговує на такий подарунок.
Надувшись, наче індик, щокатий чоловік схопив за руку свою задоволену суджену і швидкими кроками пішов геть. Фалмін швидко зайняв їх місце, підійшов до столу, на якому були розкладені гребінці від темнішого до світлішого.
— Добрий пане, якого із них бажаєте? — одразу пристала стара. — Можливо, ось цей, із рідкісного трарійського дерева? Або ж ось цей, із тропічного дерева саа-тар?
— А ось цей? — Фалмін показав на червоний гребінець, на якому була вибита літерка «Е». — Кому він належав?
— Гребінець самої принцеси Елсіни! — показавши наполовину беззубий рот в усмішці, продавчиня почала говорити із знанням та впевненістю. — Передавався із покоління в покоління майже сто років, аж поки Елсіна не продала його на аукціоні, а на виручені гроші купила нову сукню. Усі знають, пане, що дуже принцеса любила нові речі і була ладна на все, аби їх отримати. Ось і продавала тихенько, що під руку попадалося, а бідний батько навіть не знав про це. І хоча дівчина померла через два роки від сифілісу, проте цей гребінець жодним чином не буде пов'язувати долю нової власниці із старою. Повірте мені!
Фалмін трішки засумнівався, чи варто купувати річ із такою пам'яттю. Однак щось йому сподобалося у цьому гребінці, і все ж таки вирішив не прибіднятися.
— Скільки? — спитав.
— Двісті крон.
— Двісті? — Фалмін повільно забрав руку від кишені, де лежали гроші. — Можливо, вийде якось дешевше?
— Пане, це ж ручна робота, до того ж із особливого дерева і вибитою літерою «Е». Це рідкісна штука, пане.
«Аби було на що прожити в ці дні, — думав Фалмін, дістаючи із кишені двісті крон, — але Ельгіда неодмінно оцінить».
Забравши гребінець, чорноволосий рушив далі. Цього разу чаклун, не маючи грошей, уже не так поспішав видивлятися нові подарунки. Довго крутився біля прилавків, розмовляв із продавцями про ціни та останні новини, бо хотілося йому бодай із кимось поговорити, оглядав палатки і клітки із звірами. Один маленький вогняний ящір підсмажив бороду якомусь гному, почався скандал, лайка і прокльони. Місцева голота надривали животи, гном матюкався, власник