Необхідні речі - Стівен Кінг

Кітон вирішив, що краще відійти. Він до деталей спланував своє життя. Збирався стати головою ради виборних Касл-Рока, коли Стів Фрейжер нарешті зніме свій значок, а ще через шість-сім років – конгресменом від штату в Палаті представників. А після цього хтозна? Державна посада – це не щось недосяжне для чоловіка з амбіціями, вміннями… і здоровим глуздом.

От у цьому й полягає справжня проблема іподрому. Спочатку він її не розпізнав, але коли вона виникла, зрозумів дуже швидко. Іподром – це місце, де люди платять гроші, беруть квиток… і на якийсь час прощаються зі здоровим глуздом. Кітон у своїй сім’ї набачився стільки божевілля, що йому було цілком комфортно з принадами, які для нього готував льюїстонський іподром. То була яма зі слизькими стінами, вищир із прихованими зубами, заряджений пістолет зі знятим запобіжником. Коли він туди йшов, то не мав сили покинути те місце, доки не мине останній забіг вечора. Він знав. Він намагався. Одного разу дійшов майже до турнікета на виході, доки щось у закапелках розуму, щось потужне, зловісне, рептильне здійнялося, взяло контроль на себе й повернуло ноги назад. Кітона злякало те, що він цілком пробудив ту рептилію. Краще нехай вона спить.

Три роки він тільки тим і займався. Тоді, у 1984-му, Стів Фрейжер пішов на пенсію, і Кітона обрали головою ради виборних. Саме тоді й почалися справжні проблеми.

Він відправився на іподром, щоб відсвяткувати свою перемогу, і оскільки святкував, то вирішив гульнути на всю губу. Проминув дво- й п’ятидоларові віконечка та рушив одразу до десятидоларових. Того вечора він втратив сто шістдесят доларів, більше, ніж йому було зручно програвати (наступного дня сказав дружині, що програв сорок), але не більше, ніж міг би собі дозволити втрачати. Зовсім ні.

Кітон повернувся за тиждень із наміром відіграти те, що програв. І йому майже вдалося. Майже – ось ключове слово. Так само як майже дійти до турнікетів. Через тиждень він програв двісті десять доларів. Це залишило діру в чековому рахунку, яку Міртл помітила б, тож він позичив трохи з фонду дрібних витрат міста, щоб прикрити більшу частину дефіциту. Сотню доларів. Дріб’язок, дійсно.

Після цього все почало розмиватися. У ями слизькі стінки, звісно, і як тільки починаєш з’їжджати вниз, ти приречений. Можеш витрачати енергію, дряпаючись угору й лише сповільнити падіння… але це, звісно, викликає лише агонію.

Якщо й була якась точка неповернення, то вона припала на літо 1989 року. Іноходці бігали влітку щовечора, і Кітон був присутній постійно впродовж другої половини липня й увесь серпень. Міртл якийсь час думала, що він лише прикривається іподромом, бо насправді має іншу жінку, і це було сміховинно, направду. У Кітона не встав би, навіть якби сама принцеса Діана приїхала з місяця на своїй колісниці з розпростертою тогою й табличкою «ДЕНФОРТЕ, ВИЇБИ МЕНЕ» на шиї. Від думок про те, як глибоко він заліз у казну міста, його бідний член зіщулювався до розмірів гумки від олівця.

Коли Міртл зрештою переконалася в правдивості того, що річ лише в кінних перегонах, їй стало легше. «Так, він менше буває вдома, де поводиться трохи як тиран, та й не може ж він програвати так багато», – роздумувала вона, бо ж баланс їхньої чекової книжки не особливо коливається. Просто Денфорт знайшов собі хобі, щоб розважатися в середньому віці.

«Це ж лише кінні перегони», – думав Кітон, крокуючи по Мейн-стріт, глибоко запхавши руки в кишені пальта. Він видав дивний дикуватий смішок, на який обов’язково звернули б увагу, якби на вулиці були люди. Міртл наглядає за рахунком у банку. Те, що Денфорт може спустошувати скарбничі векселі, які вони відкладали все життя, їй і на думку не спадає. Так само лише він знав, що «Кітон Шевроле» стоїть на краю прірви.

Вона зводить чекові книжки й домашні рахунки.

Він – сертифікований фінансовий інспектор.

Коли справа стосується розтрати, СФІ можуть з таким краще впоратися, ніж більшість людей… але врешті-решт пакунок завжди виходить незав’язаний. Стрічка, скотч і обгортковий папір на Кітоновому пакунку почали розпадатися восени 1990-го. Він тримав усе вкупі настільки, наскільки це було можливо, сподіваючись повернути втрачене на іподромі. На той час уже знайшов букмекерську контору, що дозволяло йому робити більші ставки, ніж на іподромі.

Проте на його талан це не вплинуло.

А тоді, цього літа, почалося справжнє переслідування. Перед тим Вони лише гралися з ним. Тепер Вони готуються до нападу, і Судний день настане менше ніж за тиждень.

«Я дістануся до Них, – думав Кітон. – Я ще не закінчив. У мене ще є тузи в рукаві».

Хоча він не знав, які саме тузи. Це створювало проблему.

Нічого. «Є якийсь варіант. Я впевнений, що має бути якийсь…»

На цьому думка зникла. Він став перед новою крамницею «Необхідні речі», і те, що він побачив на вітрині, на мить вибило все інше з його розуму.

То була прямокутна картонна коробка, яскраво розфарбована, з картинкою спереду. «Настільна гра», – припустив він. Але це була настільна гра про кінні перегони, і він міг заприсягтися, що на зображенні, на якому два іноходці пліч-о-пліч долали фінішну пряму, був льюїстонський іподром. Якщо це не головна трибуна на задньому тлі, то він мавпа.

Гра називалася «ВИГРАШНИЙ КВИТОК».

Кітон майже п’ять хвилин стояв і дивився на коробку, загіпнозований, наче дитина на виставці електропоїздів. Тоді повільно пройшовся під темно-зеленим навісом, щоб глянути, чи в суботу заклад працює. За дверима висіла табличка, так, але на ній було лише одне слово, і слово це було, звичайно,

ВІДЧИНЕНО.

Кітон трохи дивився на нього, роздумуючи, – як Браян Раск перед цим, – що ця табличка висить там помилково. Крамниці на Мейн-стріт у Касл-Року не можуть бути відчинені о сьомій, особливо в суботу. Проте він торкнувся ручки. Та легко повернулася в його руці.

Коли він відчинив двері, над головою теленькнув срібний дзвіночок.

4

– Це не зовсім гра, – говорив Ліленд Ґонт через п’ять хвилин, – тут ви помиляєтеся.

Кітон сидів у розкішному кріслі з високою спинкою, де перед ним цього тижня вже сиділи Нетті Кобб, Сінді Роуз Мартін, Едді Ворбертон, Еверетт Френкель, Майра Еванс і чимало інших містян. Він попивав добру ямайську каву. Ґонт, який здавався збіса приємним чолов’ягою як на рівнинника[61], наполіг, що приготує йому горня напою. Тепер Ґонт перехилявся у вітрину та обережно діставав із неї коробку. Він був одягнутий у куртку-смокінг винного кольору, рівно настільки вишукану, наскільки треба, і ніскілечки не недоречну. Він уже сказав Кітонові, що часто відчиняється в такий дивний час, бо страждає через безсоння.

– Ще з молодості, – промовив він і пригнічено хихотнув, – а