Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

«Хлопчику мій…»

Почерк у Сорота був нерівний, рядки набігали один на один — ще б пак. Інтар усе дивувався, як сліпий старий міг хоча б так писати…

«Хлопчику мій, не дивуйся й пробач мені. Не шукай поважного Зирама — такої людини не існує. Я відправив тебе в Кхаабр для твоєї ж безпеки. Тут тобі буде краще. Постарайся влаштуватися як-небудь та не повертайся в Столицю принаймні кілька місяців.

А найліпше — перечекай зиму на сході. Повір, так треба, й не нарікай на старого.

Ти дуже дорогий мені.

Сорот».

Інтар прочитав раз. Потім вдруге. Потім навіть перевернув листа, шукаючи, чи нема там чогось іще.

А потім довго сидів, притулившись спиною до тієї нагрітої за день стіни, й думок у голові не було. Ніяких.

Поступово вони все-таки почали приходити. Одна, друга… А далі посипалися, мов сіль із дірявого мішка.

— Що ж це виходить, Жучку? Там, у столиці, щось діється… Погане, точної — гіркий страх повз по ногах дедалі вище. — Із Соротом лихо! А він мене відправив подалі, виходить! Ні, треба повертатися!

Інтар підхопився. Однак потім сів знову. Скільки ж у нього з собою грошей? Одна перлина, варта п'яти десятків золотих, має бути… Й десять срібних монет на додачу. Вистачить, щоб повернутися й щоб прохарчуватись у дорозі.

Інтар розраховував повернутися в порт, переночувати там у одному з трактирів, а зранку, ну, або хоч наступного дня, знайти бодай якийсь підходящий корабель.

(—…Ага, тільки людина припускає, а Небу на це начхати з висоти, — пробурмотів хлопчик, відганяючи сміття мітлою за повітку. — Інакше не стирчав би я зараз тут.)

Перед тим як повертатися в порт, він вирішив перевірити, чи на місці гроші. Срібняки лежали в торбинці, захованій у сумку поміж запасних сорочок, а перлину Сорот звелів зашити в підкладку куртки.

Зараз хлопчик і намацав її та полегшено зітхнув: завтра обміняє перлину на гроші й — додому! А там уже поговорить із наставником…

У порт вони з Жучком повернутися того вечора встигли. У трактирі ночувати довелося на підлозі, в спільній залі. Інтар обійшов кілька трактирів, однак вільних кімнат чи то й справді не було, чи їх приберігали для когось поважнішого за худого хлопчиська в поношеному одязі. Зрештою хлопчик, уже падаючи з ніг від утоми, зважився залишитися в першому закладі, що трапився: врешті-решт чи не байдуже?

Ніч вони з Жучком провели спокійно і зрання побігли шукати крамницю ювеліра.

Інтар домів сміття й побрів назад у будинок, волочачи мітлу за собою. Спати хотілося жахливо, нили ноги й спина, а ще треба було перемити гору посуду…

Як він радів тоді, що швидко відшукав ювеліра! У крамниці було напівтемно, прохолодно, хоч і задушливо. Поблискували срібні ланцюжки, розвішані на стіні. Найдешевше срібло…

Інтарова рука здригнулася, коли спритні пальці чоловіка в темному одязі взяли крихітну кульку барви молока. Ювелір повертів її в пальцях, розглянув у опукле скельце…

— Більше п'яти золотих дати не можу, юначе.

— Що?! — навіть підстрибнув від обурення хлопчисько. — Це ж перлина!

Ювелір незворушно кивнув:

— Штучна. Гарна робота. Помилитися просто.

— Як — штучна?.. — підлога попливла з-під ніг. Хлопчик не хотів вірити. Але ювелір ще раз підтвердив йому це й підкріпив кивком.

Обурений хлопчисько вихопив перлину й кинувся на пошуки іншої крамниці. Але й там, і в третій сказали те саме.

Коли спека почала спадати, змучені Інтар і Жучок із язиками до землі повернулися в першу крамницю й продали ювелірові штучну перлину. За п'ять золотих — це була найвища ціна, яку хлопчиськові запропонували.

Інтар змушений був визнати, що він програв. Наставник Сорот не лише відправив їх із Жучком не знати чому невідомо куди, а ще й подбав, аби вони не змогли повернутися назад.

— Він усе продумав, — скаржився Інтар псові, плентаючись із ним вузькою вулицею, — сюди доплисти — грошей дав. А назад… Йому відомо, що я не знаюся на перлах. А ось капітани кораблів — ще й як… Я не можу поткнутися в порт із фальшивою перлиною — міняй, мовляв, шановний, сам…

Цуцик дзявкнув погоджуючись.

— Угу, — кивнув хлопчик — послали б мене… куди подалі. А то й стражникам здали. Місце на кораблі коштує щонайменше п'ятдесят золотих… А щоб заробити, як я вмію, потрібно знати місто, знати, де, коли і які люди збираються… Нам потрібно якось влаштуватися, Жучку, адже ми, схоже, застрягли тут надовго.

Крім свого ремесла, Інтар знав тільки одне — роботу в трактирі. Гончарем він, зрозуміло, стати ще не встиг, а в учні його, чужинця, тут ніхто не взяв би — закони гільдій тут були такі само суворі, як і в Столиці. Хлопчик розумів, що найкраще — приткнутися в який-небудь заклад на кшталт того, в якому виріс, та й пожити там, щоб хоч трішки огледітися. А потім уже…

Хлопчик увійшов, поставив мітлу в куток і рушив до величезної миски, де з води здіймалися сірі пагорби немитого посуду.

Важко їм з Жучком тоді довелося в пошуках місця. Інтар нікого й нічого у Кхаабрі не знав, тому просто обходив портові трактири й шинки один за одним — просив роботи.

Йому відмовляли. Його виганяли. В одному місці хазяїн навіть звелів викидайлові нагодувати прохача штурханами, що той і виконав, а на додачу копнув і Жучка, котрий кинувся на захист господаря. Пес упав на бік