Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова

Існує повір’я, що Хизр живе стільки ж, як і Вічний Жид. Він пам’ятає єгипетських фараонів, встигнув славно погуляти із самим Іскандером Зулькарнайном[33] в Середній Азії. На зламі епох, коли вмирають останні розумні люди, й допитливим юнакам стає не від кого черпати знання, Хизр приходить у цей світ. Зустріти чоловіка, вбраного в зелену одежу, дано лише одиницям. Хизр з’являється, коли його перестають чекати. Його не кличуть — Хизр приходить сам, у найбільш невідповідний для цього момент.

Дервіш упав перед Шабтаєм Цві на коліна.

— Святий учителю Хизр, поділися із мною своїм світлом! — заблагав він. — Я й не мріяв тебе побачити…

— Бідний дервіше, — лагідно мовив Шабтай, — встань з колін. Великим не потрібні приниження малих. Встань, встань! А то змію свою задушиш.

Дервіш підвівся, шанобливо й зі страхом дивлячись на Шабтая. Жива змія теж цікаво дивилася йому під ноги, виблискуючи чорними намистинами очей. Вервицю з пащі вона не випустила.

— Я навчу тебе, — пообіцяв Шабтай Цві, — тільки вір мені, як віриш собі. Може, мої слова й вчинки видаватимуться тобі чудернацькими, не бійся.

Як звати твою змію, дервіше? — запитав Шабтай.

— Мою змію?! — здивувався той. — Ніяк не звати.

— Не можна так, — мовив повчально єретик. — Адам дав імена всякій тварині, включаючи хробаків, а ти не спромігся підібрати ім’я змії, яка підтримує твою стару одіж. Я назву її Шфифон.

— Шфифон — гарне ім’я для моєї гадючки, — усміхнувся дервіш, що залишився поки що безіменним. Учитель Хизр йому сподобався.

…Так Азіз Мухаммед Цві став наставником одного дервіша, учні якого потім створили новий орден, водночас мусульманський та юдейський. Влітку 1675 року Шабтай Цві відправив цього дервіша проповідувати до Львова, щоб той відшукав Леві й підготував ґрунт для відкриття нового текке (обителі) на околиці міста. Дервіш із радістю узявся виконувати доручення того, кого він цілком щиро вважав Хизром.

Він викупався в холодній ріці Осум, накинув нову хламиду, щоправда, теж діряву, але чистішу, підперезався Шфифоном, натягнув на голову іншу шапку й сказав: я готовий.

— Молодець, — зрадів Шабтай Цві, — а тепер іди до Львова. Пішки. Ти не повинен сідати ні на коня, ні на осла, а тим більше на мула. Застосовувати силу я тобі теж забороняю.

Але мене ж битимуть! — подумав той про себе.

Учитель прочитав його думку й відповів:

— Нехай, тобі це навіть піде на користь. Справжній дервіш — се битий дервіш.

І дервіш пішов. Йому не перепинили шлях Балкани й Карпати, бурхливі ріки із сильною течією, вири й болота, лихі люди й кровожерні вовки. Він не мав у роті ні росинки по кілька днів, гриз кору, спав на голій землі, падав у прірву, сідав у темряві на мурашник, був тричі покусаний борсуками, коли в зливу намагався сховатися в їхні затишні нори, вистелені сухими й м’якими травами. Дервіша били хлопчиська, тому що прийняли його за втеклого ченця із християнського монастиря. Дервіша ледве не закололи до смерті сарни, що наїлись отруйних грибів, по дорозі він стер майже до костей п’яти, але все-таки дійшов до Львова.

Раннього зимового ранку наприкінці 1675 року, саме перед Різдвом, на засніженій вулиці з’явився босий жебрак. Він став прямо на паперті костелу Марії Сніжної й протяжно заспівав прадавній псалм, пританцьовуючи, додаючи наприкінці кожної фрази — подайте мандрівнику на харчі…

Католики, що виходили після ранкової меси, заслухалися його мелодійним голосом. Бажаючим дервіш показував глибокі сліди від борсукових кігтів на своїх руках і ногах, запевняючи, начебто їх наніс величезний птах Рукх.

— Він воліє харчуватися слонами! Ченці в птаха Рукха ідуть на десерт, м’ясо їх тлусте й ніжне, — засміялися городяни, нічого йому не подавши.

— Гарно співає, — сказала одна панночка й витягла оксамитовий мішечок, де лежали злоті. — Візьми, мандрівниче, злотий, пом’яни мене у своїх молитвах.

— А їй?! — дервіш показав рукою на змію, що зіщулилась на легенькому морозі. — Вона теж їсти потребує!

— І тобі злотий, змійко!

Шфифон радісно схопив монетку пащею, сховавши за щокою.

— Що ж се таке! — обурилися інші старці з паперті Марії Сніжної. — Він що, хоче нас зовсім без зарібку залишити!

Вони оточили дервіша й гарненько його відлупцювали, приповідаючи:

— Се наше місце, наша паперть.

Побитий, без двох злотих, які відібрали під час бійки, дервіш зі змією зажурено брів студеним Львовом. І правильно, що мене відлупцювали, міркував він, жебрати для Бекташі — останнє діло. Я ж вмію віщувати майбутнє, пускати кров і замовляти біль. Невідомо, що було б з ними далі, либонь, замерз би, якби не Леві Михаель Цві, який впізнав дервіша по клаптику тканини, нашитому на шапку.

— Бекташі! — здивувався він. — Тут?! Босий?! Теж мені мандрівний кармеліт знайшовся! Львів — це не тепла Албанія, ноги відморозить! Хоч би панчохи натягнув, опудало бекташійське!

Леві наздогнав дервіша і, розпитавши, відвів його в тепло, в той дім, де жив сам. Дервіш розповів