Республіка Дракона - Ребекка Куанг
Кітай підняв його двома пальцями.
— А це розумно, — сказав він. — Грубо, але розумно.
— Що це?
— Неймовірно. Жодних сумнівів, що це робота випускника Сінеґарда. Або випускника Юелу. До такого більше ніхто не додумався б.
Він простягнув предмет Жинь. Вона позадкувала. Від мішечка страшенно смерділо. То було поєднання протухлого тваринного запаху й різкого кислотного смороду отрути, що повернув спогади про забальзамовані свинячі зародки — з занять медициною в майстра Еньжо.
Вона зморщила носа:
— Ти скажеш, що це?
— Свинячий шлунок, — Кітай перевернув його на долоні й потрусив. — Стійкий до кислоти, принаймні до певної межі. Ось чому отрута не розчинилася до того, як дісталася Арлона.
Кітай потер край міхура між пальцями.
— Міхур лишається цілим, тож речовина не розчиняється у воді, доки спускається вниз за течією. А це означає декілька днів, щонайбільше тиждень.
Під тиском міхур розкрився. Рідина хлюпнула Кітаю на руку, від чого шкіра засичала й узялася пухирями. У повітря піднялася жовта хмарка. Кислотний запах посилився. Кітай вилаявся й кинув міхур за борт, а потім квапливо витер шкіру об форму.
— Бляха, — він оглянув руку, на якій проступав серйозний блідий висип.
Жинь відтягла його від хмарки газу. На щастя, газ розсіявся за секунди.
— Тигрячі цицьки, з тобою…
— Я в нормі. Ураження неглибокі, я так думаю. — Кітай затиснув долоню ліктем і скривився. — Поклич Салкхі. Гадаю, ми вже близько.
Салкхі розділила чотирнадцяту бригаду на загони по шість осіб, які розосередилися прилеглою територією для вилазки на сушу. Цике знайшли джерело отрути першими. Воно стало очевидним, щойно вони вийшли за лінію дерев: масивна триповерхова будівля з дзвіницями з обох боків, що височіли в архітектурному стилі давніх призахідницьких місій.
Біля південної стіни над річкою стриміла одна труба — канал, який мав перекачувати у воду відходи й нечистоти. Та натомість із нього з механічною регулярністю в річку падали мішечки з отрутою.
Хтось або щось скидало їх зсередини.
— Ось воно. — Кітай жестом покликав Цике припасти до землі за кущами. — Ми маємо когось туди відправити.
— А як же варта? — прошепотіла Жинь.
— Яка ще варта? Тут нікого немає.
Він мав рацію. Не схоже, щоб це місце охороняло багато військових. Жинь могла перерахувати солдатів на пальцях однієї руки. За півтори години розвідки по периметру інших на патрулюванні вони не знайшли.
— Але це безглуздо, — сказала вона.
— Можливо, у них просто бракує людей, — сказав Кітай.
— Тоді нащо вони будять дракона? — запитав Бадзі. — Якщо в них немає підтримки, то нападати нерозумно. Усе містечко вимерло.
— Можливо, це засідка, — сказала Жинь.
Кітая це не переконало.
— Але вони нас не чекають.
— Може бути протокол. Можливо, вони всі ховаються всередині.
— Оборону виставляють не так. Так роблять лише під час облоги.
— То ти хочеш, щоб ми атакували будівлю, маючи мінімальні розвіддані? А раптом там цілий взвод?
Кітай витягнув із кишені сигнальну ракету.
— Я знаю, як це з’ясувати.
— Зачекай, — сказав Жамса. — Капітан Салкхі сказала не вступати в бій.
— До біса Салкхі, — сказав Кітай із зовсім не властивим йому запалом.
Жинь не встигла його зупинити і він підпалив ґніт, прицілився й кинув ракету до купи деревини за будівлею.
Сильний удар сколихнув увесь ліс. Через кілька секунд Жинь почула крики всередині будівлі. А потім із дверей висипала група чоловіків, озброєних сільськогосподарським реманентом, і кинулися до місця вибуху.
— Ось твоя варта, — сказав Кітай.
Жинь підняла тризуб.
— Ох, та пішов ти.
Спостерігаючи за чоловіками, Кітай ледь чутно рахував.
— Осіб п’ятнадцять. Проти двадцяти чотирьох нас, — він глянув на Бадзі й Суні. — Як гадаєте, зможете їх вкласти, доки сюди прибудуть інші?
— Ображаєш, — сказав Бадзі. — Уперед.
Лише двоє вартових лишилися біля дверей будівлі. Кітай прибрав одного з них із арбалета. Жинь на декілька хвилин зчепилася з іншим, роззброїла його і всадила тризуб у горло. Вона відштовхнула його, він упав.
Двері перед ними були широко розчинені. Жинь глянула всередину на темний інтер’єр. Сморід тліючих трупів ударив їй у носа, ніби стіна, такий густий і різкий, що в неї засльозились очі. Жинь затулила рота рукавом.
— Ви йдете?
Бабах.
Жинь розвернулася. Кітай стояв над другим вартовим, опустивши арбалет, і витирав із підборіддя кров. Він помітив, що вона дивиться на нього.
— Просто для певності, — сказав він.
Усередині вони знайшли бійню.
Жинь знадобився якийсь час, щоб призвичаїтися до темряви. А потім вона побачила свинячі туші, які лежали повсюди, розкидані на підлозі, складені купами в кутках, розпластані на столах, усі розрізані з хірургічною точністю.
— Тигрячі цицьки, — пробурмотіла вона.
Хтось убив їх усіх лише заради шлунків. Таке марнотратство приголомшило її. Стільки гнилого м’яса складено тут, а тим часом біженці в сусідній провінції такі худорляві, що ребра випирають крізь пошарпаний одяг.
— Знайшов, — сказав Кітай.
Жинь простежила за його поглядом. Біля стіни рядком стояли десятки відкритих діжок. У них була рідка отрута: хворобливо жовта суміш, від якої здіймалися токсичні випари, що ліниво клубилися в повітрі. Над діжками виднілися полиці з металевими каністрами. Їх було більше, ніж Жинь могла порахувати.
Жинь уже бачила ці каністри, поставлені акуратними рядами на схожих полицях. Вона годинами витріщалася на них, поки муґенські науковці прив’язували її до ліжка й силою вводили опіати у вени.
Обличчя Кітая набуло зеленкуватого відтінку. Він упізнав цей газ із Ґолінь Ніїс.
— Я не радила б торкатися їх, — зі сходів навпроти них вийшла постать. Кітай підняв арбалет. Жинь позадкувала, виставивши вперед тризуб для удару, і примружилася, щоб розгледіти в темряві обличчя.
Постать вийшла на світло.
— А ви не квапилися.
Кітай опустив руки.
— Нян?
Жинь не впізнала її. Війна змінила Нян. Навіть на третьому році навчання в Сінеґарді Нян завжди скидалася на дитину, невинну, круглолицю й гарненьку. У неї завжди був такий вигляд, немовби їй узагалі не місце у військові академії. А тепер вона скидалася на солдата, пошрамована й загрубіла, як і всі вони.
— Прошу, скажи, що за цим стоїш не ти, — сказав Кітай.
— За чим? За шлунками? — Нян провела пальцями по краю діжки. Її руки були вкриті запаленими червоними ранами. — Розумна вигадка, чи не так? Я сподівалася, що хтось помітить.
Коли Нян вийшла на світло, Жинь побачила рубці не лише на руках. Уся її шия та обличчя були поцятковані червоним, немовби шкіру заживо зрізали гострим лезом.
— Ці каністри, — сказала Жинь. — Вони з Федерації.
— Так, вони й справді зекономили нам сили, хіба ж ні? — Нян здавлено захихотіла. — Вони виготовили сотні барелів цієї речовини. Воєначальник Зайця хотів використати її для наступу на Арлон, але я була розумніша. Я сказала: киньмо її у воду. Заморимо їх голодом. По-справжньому важкою частиною
