Відродження - Стівен Кінг

— Розказуй далі, — попросив я.

— Добре, але до цього ми ще повернемся, гаразд?

Я кивнув.

— Ти ділишся своїм, я — своїм. Така в нас угода. Але натякну тобі: у моїй історії теж є закляття з зомлінням.

— Що ж… я розповів йому, що хвороба Меньєра — це загадка. Лікарі не знали, чи вона пов’язана з нервами, чи то вірус спричиняв хронічне накопичення рідини в середньому вусі, чи це щось бактеріальне, чи, може, генетичне. «Усі хвороби за своєю природою електричні», — написав він. Я відповів йому, що це маячня. Він лише всміхнувся, перегорнув сторінку і писав щось довший час. Потім подав блокнот мені. Я вже дослівно не процитую, забагато часу минуло, але перше речення врізалося в пам’ять: «Електрика — це основа всього життя».

Так, то був Джейкобз. Ці слова свідчили краще, ніж відбиток пальця.

— Решта була приблизно таким: «Візьмімо, наприклад, ваше серце. Воно працює на мікровольтах. Цей струм забезпечується калієм, електролітом. Ваше тіло перетворює калій на іони — електрично заряджені частинки — і використовує їх, щоб регулювати не лише серце, а й мозок, і ВСЕ ІНШЕ». Ці останні слова було написано великими літерами. Він обвів їх колом. Коли я повернув йому нотатник, він щось у ньому намалював, дуже швидко, потім показав на мої очі, вуха, груди, живіт і ноги. Та продемонстрував малюнок. То був спалах блискавки.

Ну, звісно.

— Г’ю, давай ближче до діла.

— Отже…

* * * * *

Г’ю сказав, що йому треба подумати. Чого він не сказав (але це, безперечно, крутилося в нього в голові), що він узагалі не знає Джейкобза. Він міг бути однією з тих божевільних пташок, що лопочуть крилами в кожному великому місті.

Джейкобз написав, що він розуміє вагання Г’ю, та й сам відчуває нерішучість. «Я дуже ризикую, навіть коли просто роблю таку пропозицію. Зрештою, я знаю вас не краще, ніж ви — мене».

— А це небезпечно? — спитав Г’ю голосом, який вже втрачав інтонацію та модуляції, ставав таким, як у робота.

Преп знизав плечима і написав: «Я вас не дуритиму: у тому, щоб пускати струм напряму через вуха, є певний ризик. Але НАПРУГА БУДЕ НИЗЬКА! Думаю, найгірший побічний ефект може виражатися в тому, що ви обмочите штани».

— Це божевілля, — сказав Г’ю. — Ми ненормальні вже тому, що це обговорюємо.

Преп знову знизав плечима, але більше нічого не написав. Просто подивився.

Г’ю сидів у кабінеті, стискаючи в руці ганчірку (досі вологу, але вже теплу), і всерйоз міркував над пропозицією Джейкобза, і більша частина його свідомості вважала це серйозне обмірковування цілком нормальним, хоч вони щойно познайомилися. Г’ю був музикантом, якого викинули з гурту, бо він оглух. З гурту, який він сам допоміг заснувати і який тепер вибрався на гребінь загальнонаціональної слави. Інші виконавці та принаймні один композитор (Бетховен) жили з глухотою, але втратою слуху негаразди Г’ю не обмежувалися. Були ще запаморочення, тремтіння, періодична втрата зору. Були нудота, блювота, діарея, пульс зашкалював. А найгіршим видавався майже неспинний дзвін у вухах. Він завжди думав, що глухота означала тишу. А виявилося, що це неправда, принаймні у його випадку. У надрах голови Г’ю постійно завивала охоронна сигналізація.

Був ще один момент. Істина, якої він доти не визнавав, але час від часу вона прозирала, наче краєм ока бачена. Він залишався в Детройті, бо збирався з духом. На Восьмій милі було багато ломбардів, і всі вони продавали стволи. Чи було те, що пропонував цей тип, гірше, ніж дуло пістолета тридцять восьмого калібру, придбаного в перекупника й націленого між зубів, прямо на піднебіння?

Своїм надто гучним голосом робота він промовив:

— Та хер із ним. Валяйте.

* * * * *

Розповідаючи решту історії, Г’ю не зводив погляду з гір, а права рука погладжувала праве вухо. Думаю, він це робив несвідомо.

— Він вивісив у вітрині табличку «ЗАЧИНЕНО», замкнув двері й опустив ролети. Потім всадовив мене на кухонну табуретку біля касового апарата й поставив на прилавок сталевий ящик завбільшки зі скриню. Усередині лежало два металеві кільця, загорнуті в металеву сітку (принаймні на це було схоже). Вони були десь такі завбільшки, як оті великі кільця-дармовиси, які носить Джорджія, коли вдягається по-модньому. Ти ж знаєш, про що я?

— Звісно.

— Внизу на кожному стирчала гумова штукенція, з якої виходив дріт. Дроти вели до пульта керування, не більшого за дверний дзвінок. Він відкрив пульт знизу й показав батарейку — одну-єдину, мізинчикову. Мене зразу попустило. «Від такого шкоди навряд чи багато буде», — подумав я. Але одразу ж стало незатишно, коли він натягнув гумові рукавиці — ну такі, як жінки надівають, коли миють посуд. І підняв кільця щипцями.

— Я думаю, мізинчикові батарейки Чарлі не такі, як ті, що ти купуєш у магазині, — сказав я. — Вони набагато потужніші. Хіба він ніколи не розказував тобі про таємну електрику?

— О Господи, безліч разів. То був його хобі-коник. Але то вже було пізніше, та й я в цьому ні бе ні ме ні кукуріку. Я навіть не певен, що він сам тямить. У нього такий вираз в очах з’являється…

— Сторопілий, — підказав я. — Сторопілий, стурбований і радісно-схвильований, усе це одночасно.

— Ага, типу того. Він приклав кільця мені до вух, щипцями, щоб ти розумів, а тоді попросив мене натиснути кнопку на пульті, бо в нього руки зайняті. Я вже мало не відмовився, а тоді згадав пістолети у вітринах ломбардів, і таки натиснув.

— А далі — провал у пам’яті. — Це було не запитання, бо я точно знав. Але Г’ю мене здивував.

— Провали в пам’яті були, так, і те, що я називаю призматикою, але все це прийшло пізніше. Тієї ж миті в моїй голові пролунало могутнє клацання. Ноги різко випросталися, а руки злетіли вгору над головою, наче в учня, який вмирає, так хоче сказати вчителю, що знає правильну відповідь.

Це навіювало спогади.

— А ще в роті був присмак. Наче я монетки смоктав. Я спитав у Джейкобза, чи можна мені ковток води, і реально почув, як питаю. І розплакався. Плакав я довго. А він мене обіймав. — Зрештою Г’ю відірвав погляд від гір і подивився на мене. — Після цього, Джеймі, я був ладен зробити для нього все. Усе, що завгодно.

— Знайомо.

— Коли я знову себе опанував, він повів мене назад у крамницю й надів на мене пару навушників «Koss». Увімкнув їх у FM-радіоприймач і став поступово прикручувати музику,