Гра престолів - Джордж Мартін

Стоячи коло зброярні й дивлячись угору, Джон відчував себе пригніченим майже так само, як того дня на королівському гостинці, коли побачив стіну вперше. Така вже вона була, ця Стіна. Інколи він майже забував про її існування, як забуваєш про землю під ногами або небо над головою. А іншого разу йому здавалося, ніби у світі немає нічого, крім неї. Все-таки Стіна була старіша за Семицарство. Коли Джон стояв під нею і дивився вгору, йому паморочилося у голові. На нього неначе тиснула і грозилася звалитися уся велетенська крижана вага. Чомусь Джонові здавалося, що коли впаде Стіна, то і весь світ упаде разом з нею.

— Мимоволі стає цікаво, що ж там за нею, — раптом вимовив знайомий голос.

Джон озирнувся.

— Ланістере. Я не бачив… тобто, я думав, що я тут сам.

Тиріон Ланістер утушкувався у хутро так, що нагадував невеличкого ведмедя.

— Мушу визнати, інколи дуже корисно застигати людей зненацька. Можна дізнатися багато несподіваного.

— Від мене ви нічого не дізнаєтеся, — відповів Джон.

Останнім часом, відколи скінчилася їхня подорож, він майже не бачив карлика. Як брат королеви, Тиріон Ланістер був почесним гостем Варти. Князь-воєвода надав йому покої у Король-Башті — так вона прозивалася, хоча жодних королів там не бувало століттями. Ланістер обідав за столом Мормонта, вдень об’їжджав Стіну, ввечері пив та грав у кості з паном Алісером, Бовеном Маршем та іншою старшиною.

— І все ж я постійно чогось дізнаюся, де б не бував. — Карлик махнув на Стіну кривим чорним ціпком. — То про що це я, далебі: чому, щойно одна людина побудує стіну, інша негайно прагне знати, що там за нею?

Він нахилив голову набік і подивився на Джона цікавими різнокольоровими очима.

— Ти ж прагнеш знати, що там на іншому боці, хіба не так?

— Нічого там такого нема, — відповів Джон. Він більше за все на світі прагнув поїхати з Бендженом Старком у розвідку, заглибитися до таємниць страхолюдного лісу, перестріти дичаків Манса Розбишаки і захистити королівства від Інших, але про свої бажання волів краще мовчати. — Розвідники кажуть: там ліси, гори, морозні озера, багато снігу та льоду.

— А ще мамуни і чугайстри, — додав Тиріон. — Не забуваймо і про них, Снігу-воєводо, бо інакше навіщо тут стовбичить це величезне одоробло?

— Не називайте мене Снігом-воєводою.

Карлик вигнув брову.

— А як тебе краще називати? Може, Бісом? Лишень покажи, що тебе можна поранити словом, і з тебе глузуватимуть повік. Якщо тобі дали прізвисько — бери його і роби своїм власним. Тоді тебе не зможуть ним скривдити.

Він знову змахнув ціпком.

— Ходімо пройдемося. У трапезній якраз мають подати якесь гидке вариво, а мені б не завадила миска чогось гарячого.

Джон теж був голодний, тому пішов разом з Ланістером, сповільнивши крок, бо карлик шкутильгав важко і незграбно. Здіймався вітер, старі дерев’яні будови скрипіли навколо, а десь далеко брязкала забута важка віконниця. Одного разу почулося глухе гупання: з даху з’їхав пласт снігу і впав недалеко від них.

— Не бачу твого вовка, — зауважив Ланістер, поки вони йшли до трапезної.

— На час навчання я припинаю його на ланцюг у старій стайні. Усі коні зараз стоять у східній стайні, отож його там ніхто не чіпає. А решту часу він зі мною. Я сплю в келії в Гардіновій Башті.

— Це в якій зубці обвалилися? У неї ще внизу в дворі купа битого каміння, а хилиться так, наче то наш ясновельможний король Роберт пив усю ніч? Я гадав, у тих баштах уже ніхто не живе.

Джон здвигнув плечима.

— Нікому нема діла, де ти спиш. Більшість старих веж стоять порожні, можна знайти собі келію на свій смак.

Колись у замку Чорному стояла залога з п’яти тисяч бійців разом із кіньми, пахолками та зброєю. Тепер їх було вдесятеро менше, і замок потроху розсипався.

Сміх Тиріона Ланістера запарував у холодному повітрі.

— Скажу твоєму батькові, хай наловить якомога більше каменярів, щоб башти зовсім не упали.

Джон відчував, що той глузує, але й правди було ніде діти. Варта збудувала уздовж Стіни дев’ятнадцять великих фортець, та лише три з них лишалися заселеними: Східна-Варта-біля-Моря на сірому вітристому березі, Тіньова Вежа біля гір, де кінчалася Стіна, і замок Чорний між ними, на кінці королівського гостинця. Інші фортеці давно стояли покинуті — самітні й страхолюдні місця, де холодні вітри свистіли крізь чорні вікна, а парапетами ходили привиди загиблих.

— Краще жити одному, — пробурчав Джон. — Решта лякається Привида.

— Розумні хлопці, — відповів Ланістер, а тоді змінив предмет розмови. — Кажуть, що твого дядька немає надто довго.

Джон згадав, про що він думав у гніві, про видіння Бенджена Старка мертвим у снігу, і відвів погляд. Карлик умів бачити й відчувати — Джон не хотів, щоб той побачив у його очах почуття провини.

— Він казав, що повернеться до моїх іменин, — визнав він. Іменини настали два тижні тому і пішли собі, ніким не відсвятковані. — Вони збиралися шукати пана Веймара Ройса, в якого батько — значковий пан князя Арина. Дядько Бенджен казав, що шукатиме аж до Тіньової Вежі. Це там, у горах.

— Я чув, останнім часом зникло багато добрих розвідників, — мовив Ланістер, підіймаючись сходами до трапезної. Він скривив губи у посмішці і штовхнув двері. — Мабуть, чугайстри цього року дуже голодні.

Всередині палата була велетенська, і нею гуляв вітер, хай навіть посередині у чималому вогнищі ревіло полум’я. На кроквах просторого горища гніздилися ґави. Джон чув їхні крики над головою, поки забирав у чергових кухарів з рук миску юшки та окраєць чорного хліба. Грен, Ропух та кількоро інших сиділи на лаві коло вогню, сміялися та лаялися грубими голосами. Джон задумливо дивився на них якусь мить, а тоді вибрав місце у дальньому кінці палати, якомога далі від решти їдців.

Тиріон Ланістер сів навпроти, підозріливо нюхаючи страву.

— Ячне вариво з цибулею та морквою, — пробурмотів він. — От би хтось відкрив кухареві очі, що ріпа — то не м’ясо.

— Це крупник з бараниною.

Джон стягнув рукавиці й зігрів руки парою, яка здіймалася з-над миски. Від пахощів потекла слина.

— Сніговію.

Джон упізнав голос Алісера Терена, та в ньому бриніла якась дивна струна, що її він не чув раніше. Він