Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

Інтар сміявся:

— Ну-ну! Ти ба, недоторканий який. А як кліщів із вух витягати — так до мене біжиш, так? Лапою себе чухаєш, показуєш, де до тебе присмокталися, а я їх виймай! Шкідливий ти пес!

Жучок пирхнув і відвернувся. Хлопчик попестив його по зашийку:

— Еге ж, нічого ти не розумієш, дурний звіре. Наставник недарма мене послав… Він знає, Що мені можна довіритися в найнебезпечнішій справі. Ось побачиш, я й цьому шановному Зираму придамся!

Аж очі спалахували в Інтара, коли він починав мріяти: побачить руїни старих палаців, знайде скарби… Йому пригадувалися казки про духів, які чекали на подорожан у занедбаних водоймах, про безстрашних людей, що живуть у пекучих пісках невідомих пустель… Хлопчик більше не побоювався Кхаабра — навпаки, він хотів швидше побачити ці дивні краї!

Інтар пригадав свої тодішні мрії, вилаявся, злісно штовхнув ногою камінчик, що трапився на очі, й узявся люто мести сміття до паркану. Хотів — і отримав! Надивився донесхочу, вік би цієї Східної провінції не бачити…

З того, що Кхаабр виявився всього-на-всього брудним і спекотним портовим містом, дивуватися, може, особливо й не варто було, але Інтару однаково здалося, що його обдурили. Навіть очі защипало, а до горла підкотила туга. Але хлопчисько швидко змусив себе вгамувати її: подумаєш, брудно! То й що, як тут такі само пошарпані кораблі, як і в столичному порту, й моряки зі всіх кінців Імперії, напівголі вантажники, жебраки, облізлі чайки, сморід… Смерділо рибою, гнилими фруктами й чимось іще, незрозумілим, але бридким. Що це було, хлопчисько зміркував, коли якось виник перед ним віслюк, пройшов повз нього, задер хвоста й наклав купу… Інтар тільки встиг сахнутися.

Так, віслюків тут вистачало. Але вони були такі само облізлі та сумовиті, як чайки, тільки не брудно-білі, а сірі, як миші. Вони слухняно тягали на собі клумаки, кошики, клітки з курми та іншу поклажу, а люди, здебільшого в самих штанях і кумедних невеликих шапочках, схожих на крихітні відерця, або в білих хустках, що ховали волосся, притиснуті до голови обручами, брели за ними, час від часу підганяючи тварин голосними вигуками.

Вулички в Кхаабрі виявилися вдвічі вужчими, ніж у Столиці, і вдвічі кривішими. Натомість люду на них, здавалося, було більше вдесятеро.

Звичний до лабіринтів рідного портового кварталу, Інтар аж спітнів, поки тут вибрався на першу велику площу. Звідси, за розповідями Сорота, ремісницькі квартали були недалеко, й гончарів варто було шукати там.

Від спеки Інтар увесь спітнів, хотілося води. Жучок страждав від спраги не менше, він важко дихав, язик волочився мало не по землі. На щастя, і в цьому місті продавали воду. За два мідяки Інтар напився, напоїв пса та вирушив на пошуки.

Зараз хлопчисько тільки гірко посміхнувся, згадуючи, як же він був вражений і переляканий тим, що ніяких ремісницьких кварталів поблизу не знайшлося. Але ж тоді, спантеличений не на жарт, кинувся розпитувати людей.

— Ремісники? Гончарі? Біля річки це, — відповів худорлявий старий. — От якби тобі в місто через східні ворота увійти, там би недалеко виявилося. А від моря довго… А ти, бачу, вже зібрався через увесь Кхаабр на своїх двох пройти? Замолоду кожному здається, що він сильніший за лева й прудкіший за антилопу, але доживеш до мого віку…

Старий усе говорив і говорив, тільки Інтар уже не слухав його. Як же так — через усе місто? Невже наставник Сорот настільки помилився?

Так чи інакше, а стояти й кліпати особливої користі не було, й Інтар зважився добратися до потрібного місця, а там уже з’ясовувати, що до чого.

Частину шляху вони з Жучком все-таки пройшли пішки: пес розгубився від надміру незнайомих запахів, спочатку лякливо тиснувся до ніг хлопчиська. Але невдовзі осмілів і навіть нагавкав на якусь сіру кішку. А потім Інтар побачив кхаабрські наймані карети: візки з накриттями, які тягли ті самі віслюки. Хлопчак швидко дізнався, які їдуть у потрібний йому бік, і за два срібняки вони з Жучком влаштувалися — Інтар на жорсткому сидінні, пес під ним. До кінця поїздки хлопчик одурів від надто яскравого сонячного світла, від пронизливих голосів двох жінок, які сиділи поряд, і ствердився в думці, що Жучкові вдалося влаштуватись набагато краще…

До гончарних кварталів Інтар добрався вже над захід сонця. У першого ж зустрічного запитав, як знайти старійшину гончарів, поважного Зирама.

— Зирама? — зачудувався смаглявий юнак. — Але наш старійшина — поважний Усмар.

В Інтара серце обірвалося. Перше, що на думку спало — «Помер! І листа не дочекався!»

— А… до нього був поважний Зирам? — запитав він.

— Ні, зовсім інший чоловік. Та чи старійшина тобі потрібен? Багатьох Зирамів знаю, але ще з днів молодості мого батька жодного нашого голову не кликали таким ім'ям.

— А… зрозум-міло… — пробурмотів хлопчик і відійшов. Насправді, він уже нічого не розумів.

— Що ж це таке, Жучку? — запитав, сідаючи на землю біля якоїсь стіни. — Наставник же точно мені сказав!..

Жучок тицьнувся носом у руку Інтара. Хлопчик відсторонив його:

— Стривай… Знаєш що — я відкрию листа. Раптом коли прочитаю, зрозумію краще, кого треба шукати.

Пес начебто ідею схвалив. Та Інтар і сам розумів, що нічого іншого йому не залишається. Хіба що повернутися до Сорота… ні з чим? Не за цим же він тягався в таку далечінь!

Інтар дістав із сумки досить пом'ятого листа й розгорнув його.

Вчитався в перші рядки, й тут-то йому й стало по-справжньому зле.

Про