Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
— Чуєш, Томе, не пий більше, — Чвертка вийняв у мене з рук бокал.
Я аж отетерів від несподіванки:
— Ти чого?!
— Того! Я тут мигцем хлопця одного бачив, він раніше з Мелонс тусувався, а що тут робив — не розумію. Не запрошували його! Коби чого не сталося…
От, блін, знайшли час! Що ж це мені так не щастить з банкетами?
Чвертка і сам був уже тепленький (чорні маги взагалі міцніші на голову, ніж звичайні люди), і турбота про приятеля в його виконанні виглядала на диво зворушливо.
— Більше не буду! — щиро пообіцяв я і перейшов виключно на закуски, вони у асенізаційного магната теж були хороші.
Вечірка вийшло не гірша, ніж удома: снобізм швидко випарувався, гості танцювали під музику і без, щось шумно обговорювали і сміялися. Йоган, який весь вечір пив виключно яблучний сік, розважав групу білих глибоко філософською бесідою, Полак підбивав клинці до чергового спонсора. Якийсь кругленький коротун все намагався вияснити у мене, чи достатньо мені платять, а я намагався культурно сформулювати, що плювати в стелю за великі гроші може лише проститутка.
Давно стемніло, і справа йшла до півночі, коли підійшов офіціант і сказав, що викликаний мною візок уже тут. Мабуть, це Чвертка виклопотав. Взагалі-то, я настроївся заночувати мордою в салаті — казали, що зал орендований аж до дванадцятої наступного дня, але якщо за мною приїхали, треба йти. В кінці кінців, перина м’якша, ніж паркет. Раптом в мене на підлозі протягне?
Я, зітхнувши, переніс обважніле тіло в бричку, яка стояла перед під’їздом, боляче вколовшись об щось в темряві, брудно облаяв візника, від якого тхнуло ароматами рибальського кошика, і майже одразу заснув.
Момент засипання і самого сну мною ніяк не відчувався, не було ні присмеркових проблисків свідомості, ні видінь — нічого. Я закрив очі і відкрив очі, все. Над собою я побачив високу стелю і колись скляну баню. Крізь отвори в ажурних рамах виднілося голубе небо, а уже ж не літо надворі, холодно!
Поїжившись від холоду, я усвідомив той факт, що лежу, по-перше, не вдома, по-друге, взагалі невідомо, де, і, по-третє — абсолютно голий.
І тут природа владно і терміново почала закликати мене вставати.
— Лежи спокійно! — почулося звідкись збоку. Страшне закляття не дасть тобі поворухнути навіть пальцем.
Я обережно обмацав себе, нічого не знайшов (штанів теж) і сів. Цікаво, кого вони хотіли купити на цей тупий жарт?
На мене здивовано періщилися двоє, за всіма ознаками — білі, але якісь пожмакані, а фізичне здоров’я мага ж прямо залежить від здоров’я душевного. Особливо погано виглядав ближній до мене хлопчина — очі гарячково блищать, щоки запали, волосся стирчить у всі боки, як копиця. В руках — спис. Не шуткую, натуральний спис такий, раритетного виду, правда, тримав він його, як мітлу.
— Ми не боїмося тебе, чаклуне! Учитель вбив твою магію, тепер ти не здатен нікому нашкодити.
Нічо собі клоунада.
Їх зовнішність була чимось мені до болю знайома, і в моїй пам’яті несподівано виплили зомбі Білого Халака. Ну звичайно! Це означає — списом він мене тицьне запросто, якщо я дозволю ситуації докотитися до мордобою. З іншого боку, це ж зовсім не обов’язково. Як там капітан про них говорив: «довіряють, піддаються навіянню, виконують накази?»
Ніколи б не подумав, що потреба сходити відлити може так стимулювати ситуативне мислення.
— О, нещасні, ви відмовилися від своєї душі! — трагічним голосом завив я. — Ви все-одно, що мертві, а мертві знаходяться у владі чорних магів. Скоріться! Заклинаю вас першою зіркою, могильним туманом і тельбухами чорної кішки! У-у-у! І втратите ви істинний зір, і не здатні будете відрізнити ілюзію від реальності! Ось.
Сказав і клацнув пальцями, бажаючи викликати сніп різнобарвних іскор — замість цього над моєю долонею надулася величезна вогняна куля. Я, швиденько, струсив її під стіл, запахло паленим.
Так, треба звідси валити.
Як і очікувалося, критично осмислити ситуацію «зачаровані» не змогли. Поки придурки кліпали очима, намагаючись вирішити, чому з побаченого не вірити, я зібрав в оберемок свій одяг і втік. І хай горять там синім полум’ям, самі винні.
Вибравшись на захаращене сміттям подвір’я і натягнувши пом’ятий одяг, я оглянувся. За спиною стояла якась ще цілком міцна але, очевидно, призначена на те, що її будуть скоро зносити, громадська будівля (сухе листя на мармурових сходах, облуплена колонада з плямами на місці статуй, виламані шиби вікон). А навколо весело хлюпотіла хвилями зеленкувата вода ріки — ми знаходилися на острові. Тепер зрозуміло, чому їх штудії ніхто не засік — водяні перешкоди сильно послаблюють вторинний магічний фон.
Фізичний стан мій був на диво хорошим — ніякого натяку на похмілля, голова — свіжа, в тілі — бадьорість і приємна нетерплячість. Хочеться чи то рило комусь начистити, чи то фокус показати. Якщо це такий ефект від «вбивства магії», то дайте мені два. Я категорично не вірив, що любителі змогли винайти щось принципово відмінне від багатовікової практики інквізиції. Залишилося лише вияснити, як по-людськи зветься те, що вони зробили, але вияснити обов’язково: чорна магія — занадто серйозна річ, щоби в таких речах покладатися на випадковість.
Знову ж, вогняна куля була дуже немаленькою.
Мені вже доводилося без всяких особливих зусиль оживляти зомбі, а про те, як виглядають всякі «помилки чарівників», нам прочитали цілу лекцію (моторошно навіть без картинок). І потім, я через своє стихійне здобуття стільки з шкіри ліз, а вони на мені якісь ритуали проводять! Загострене почуття відповідальності вимагало від мене знайти винних і все їм пояснити, причому — ногами.
От тільки де їх шукати?
Всередині приміщення щось затишно потріскувало, а над дахом білим струменем потягнувся димок. Зносити — не зносити, але скоро тут будуть пожежники, а там уже і до агентів НЗАМПІС недалеко. Чи хочу я з ними розбиратися? Дурне питання.
Я швидко за шкандибав вищербленою бруківкою, логічно припустивши, що десь тут мав би бути міст на велику землю. Якщо є дорога, було і куди їхати, так? Йти довелося недалеко. Під аркою красивого кам’яного мосту ревів рукотворний перекат, біля виїзду стирчав двічі перекреслений транспарант «Коледж святого Іогана Фема».
