Місто кісток - Кассандра Клер

– Я завжди думала, що таксисти не звертають уваги на транспорт довкола, але це ж просто смішно, – тихо сказала вона.

– Через те що ти тепер бачиш крізь завісу чар… – Джейс дозволив кінцівці фрази зависнути в повітрі між ними.

– Я бачу крізь них, лише коли зосереджуюся, – сказала вона. – Від цього трохи болить голова.

– Закладаюся, що це через блок у твоїй свідомості. Брати подбають про це.

– І що?

– Тоді ти побачиш світ таким, яким він є насправді – нескінченним, – сказав Джейс із сухою посмішкою.

– Не треба цитувати мені Блейка.

Посмішка трохи пом’якшала.

– Я не думав, що ти впізнаєш автора. Ти не схожа на людину, яка зачитується поезією.

– Ця цитата відома усім. «Зе Дорз» запозичили свою назву з цього вірша.

Джейс подивився на неї байдуже.

– «Зе Дорз», музичний гурт.

– Ну, якщо ти так кажеш, – мовив він.

– Гадаю, на музику в тебе часу обмаль, – сказала Клері, згадавши про Саймона, для якого музика була всім його життям, – не твоя це сфера діяльності.

Він знизав плечима.

– Хіба що завивання хору Зречених.

Клері глянула на нього, щоб зрозуміти, чи він жартує, але його обличчя нічого не виражало.

– Але вчора ти грав на піаніно, – почала вона, – в Інституті. Тому ти маєш…

Карета знову різко рвонула вгору. Клері схопилася за край свого сидіння та виглянула у вікно. Вони котилися по даху міського автобуса. Звідси було видно горішні поверхи вишикуваних уздовж авеню старих будинків з майстерно вирізаними ґаргульями та декоративними карнизами.

– Та так, балувався, – сказав Джейс, не дивлячись на неї. – Мій батько наполягав, щоб я навчився грати на музичному інструменті.

– Твій батько, напевне, був суворим.

Тон Джейса був різким.

– Зовсім ні. Він потурав мені в усьому, навчив мене всього, що знаю: як поводитись зі зброєю, демонології, таємних знань, стародавніх мов. Він давав мені все, що я бажав: коней, зброю, книжки, навіть мисливського сокола.

«Але зброя та книжки – це не зовсім те, чого більшість дітей чекатиме на Різдво», – подумала Клері. Екіпаж знову з’їхав на дорогу.

– Чому ти не сказав Годжу, що впізнав чоловіків, з якими розмовляв Люк? Що то вони вбили твого батька?

Джейс подивився на свої руки. То були тонкі й доглянуті руки, руки художника, а не воїна. Перстень, який Клері помітила раніше, виблискував на пальці. Колись їй здавалося, що у тому, що юнак носить перстень, є щось жіночне, але тепер вона так не вважала. Власне, перстень був твердий, масивний, зроблений з темного, наче випаленого срібла. На нього був нанесений орнамент із зірок та літера W.

– Якби я це зробив, – сказав він, – Годж би дізнався, що я сам хочу вбити Валентина. Він ніколи б не допустив цього.

– Ти маєте на увазі, що хочеш убити його, щоб помститися?

– Ні, заради справедливості, – сказав Джейс. – Я ніколи не знав, хто вбив мого батька. Тепер я знаю. Це мій шанс зробити все правильно.

Клері не розуміла, як вбивство однієї людини може виправдати смерть іншої, але вона відчувала, що говорити про це не було жодного сенсу.

– Але ти ж знав, хто його вбив, – сказала вона. – Ти ж сам казав, що це ті чоловіки.

Джейс не дивився на неї, тому Клері затихла. Прямуючи по Астор-Плейс, вони ледь ухилилися від фіолетового трамвая, що їхав по маршруту «Нью-Йоркський університет». Пішоходи, що проходили повз, виглядали розчавленими важким повітрям, як пришпилені за склом комахи. Кілька гуртів бездомних дітей товпилося біля підніжжя великої латунної статуї, склавши перед собою картонки з проханнями подати милостиню. Клері побачила дівчину приблизно її віку з гладко поголеною головою, що притулилася до темношкірого юнака з дредами, обличчя якого прикрашав з десяток пірсингів. Він повернув голову, коли карета проїжджала повз, наче бачив її. Клері зловила його погляд і зауважила, що очі його мутні, наче в одному з них відсутня зіниця.

– Мені було десять років, – сказав Джейс.

Вона повернулася, щоб краще бачити його. Обличчя юнака нічого не виражало. Здавалося, щоразу, коли він говорив про свого батька, лице втрачало будь-які барви.

– Ми жили в садибі за містом. Мій батько завжди казав, що безпечніше жити подалі від людей. Я чув, як вони під’їжджали, і побіг попередити батька. Він наказав мені сховатися, і я притаївся під сходами. Я бачив, як прийшли ті люди. З ними були й інші. Не люди. Приречені. Вони здолали мого батька і перерізали йому