Танок з драконами - Джордж Мартін
— По правді, пане воєводо, я відчув полегшення, коли побачив той ріг у вогні, — мовив Ед. — Мені минулої ночі наснилося, що я сцяв зі Стіни, коли хтось вирішив у нього дмухнути. Та я не скаржуся, ні. Попередній сон був гірший: Харма Песиголовка згодувала мене своїм свиням.
— Харма загинула, — мовив Джон.
— Та свині ж лишилися. І дивилися на мене так, як ото Смертяний — на окіст шинки. Ні, не буду твердити, що дичаки хочуть нас убити просто тут, у замку. Ну нехай ми порубали їхніх богів та змусили спалити уламки — зате ж дали їм цибульної юшки. Що таке бог порівняно з мискою гарячої юшки? Я б і сам трохи з’їв.
Пахощі диму та горілої плоті досі чіплялися Джонові до його чорного строю. Він знав, що мусить поїсти, але прагнув товариства, не їжі. «Перехилити чару вина з маестром Аемоном, перекинутися тихим словом з Семом, посміятися з Пипом, Греном та Ропухом…» Але Сем з маестром Аемоном поїхали, а решта друзів…
— Я сьогодні вечерятиму з братією.
— Варена яловичина з буряками. — Скорботний Ед завжди знав, що готують на кухні до обіду або вечері. — Але Гоб сказав, що хріну немає, скінчився. І на біса нам здалася варена яловичина без хріну?
Відколи дичаки спалили стару братську трапезну, братчики Нічної Варти обідали у кам’яному льосі під зброярнею — великому, наче печера, поділеному двома рядами кутастих кам’яних стовпів, з круглястими склепіннями і великими барилами вина та пива вздовж стін. Коли Джон увійшов, четверо будівничих саме грали у черепки за найближчим до сходів столом. Ближче до вогню сиділа купка розвідників та кілька людей короля за тихою розмовою.
Молодші браття зібралися за іншим столом, де Пип колов ріпу ножем.
— Ніч темна і повна ріпи! — оголосив він урочисто. — Помолимося ж, діти мої, щоб надіслав нам Господь оленини, і не простої, а з цибулею та смачною підливою!
Його друзі зареготали: Грен, Ропух, Шовкун, уся звична зграя. Джон Сніговій їхніх веселощів не поділяв.
— Глузувати з молитов інших людей — то, Пипе, дурість. До того ж дурість небезпечна.
— Якщо червоний бог образився, то хай мене тут зараз сам і ушкварить.
Усі посмішки разом зникли.
— Ми жартували зі жриці, — мовив Шовкун, стрункий та вродливий юнак, що колись був повією в Старограді. — Це лише жарт, пане воєводо.
— Ви маєте своїх богів, вона — свого. Облиште її.
— А вона ж наших не полишає! — заперечив Ропух. — Назвала Седмицю облудними бовванами. І старих богів теж лаяла. Змусила дичаків спалити гілки оберіг-дерев. Ви ж самі бачили.
— Пані Мелісандрі я не наказую. Зате наказую вам. Я не потерплю ворожнечі між людьми короля і моїми власними.
Пип поклав руку Ропухові на плече.
— Не судилося тобі, хоробрий Ропуше, більше скрекотіти, бо так звелів наш великий Сніг-воєвода. — Пип скочив на ноги і блазенськи вклонився Джонові. — Благаю вибачити. Віднині я навіть вухами не ворушитиму, інакше як із ласкавого дозволу мого ласкавого пана.
«Він думає, що це така гра.» Джонові закортіло вбити йому в голову трохи здорового глузду.
— Вухами можеш плескати, скільки забажаєш. Але якщо забагато плескатимеш язиком, чекай біди.
— Я простежу, щоб він був обережний, — пообіцяв Грен. — Дам ляща у вухо, якщо патякатиме зайве.
Він завагався.
— Чи не повечеряєте з нами, пане воєводо? Овейне, ану посунься, Джонові треба сісти.
Джон нічого так не бажав, як повечеряти у товаристві друзів. «Ні, — сказав він собі, — ті дні минули.» Усвідомлення різонуло його, наче ніж у череві. Його обрали правити і наказувати. Стіна належала йому, і їхні життя теж. «Воєвода чи князь може любити людей, яких очолює, — казав йому колись його панотець, — але не може з ними приятелювати. Бо настане день, коли йому доведеться судити їх або послати в битву на смерть.»
— Іншим разом, — збрехав князь-воєвода Нічної Варти. — Еде, лишайся і повечеряй. А я ще маю недороблені справи.
Повітря ззовні здавалося ще холоднішим, ніж раніше. На іншому кінці замку Джон бачив світло свічок у вікні Королівської Башти. Вала стояла на даху башти, роздивляючись Стіну над собою. Станіс тримав її у кімнаті нагорі, не бажаючи далеко відпускати, але дозволяв гуляти верхівкою башти, щоб розім’яти ноги. «Самотньо виглядає, — подумав Джон. — Самотньо, але чарівно.» Ігритта теж була у свій спосіб нічогенька, надто з рудим, поцілованим вогнем, волоссям, але головним чином її обличчя робила живим та звабливим її посмішка. Вала ж не мала потреби навіть посміхатися; при будь-якому дворі цього широкого світу на її красу звертали б усі чоловічі очі.
Проте любов своїх полонителів і тюремників дичацькій принцесі спізнати не довелося. Вона їх зневажала, кликала «колінкарями» і тричі намагалася втекти. Коли один стражник легковажно забувся в її присутності, вона вихопила кинджала з його піхв і вдарила у шию — ще трохи вліво, і вбила б на смерть.
«Самотня, чарівна, смертельно небезпечна, — подумав Джон Сніговій, — але може бути моя. Разом із Зимосіччю та ім’ям мого вельможного батька.» Натомість він обрав чорний стрій та стіну з криги. Натомість він обрав честь. «Таку, яку до снаги мати байстрюкові.»
Стіна височіла праворуч, поки Джон перетинав дворище. Височезна гора льоду нагорі блищала блідим сяйвом, але унизу все потопало в тіні. За ґратами брами виднілося тьмяне жовтогаряче світло — там вартові сховалися від вітру. Джон чув скрипіння ланцюгів — то підйомна кліть розгойдувалася і шкреблася по кризі. Вартові нагорі, мабуть, зараз купчаться навколо жарівниці у хатинці-зігрівайці та кричать один до одного, щоб розчути бодай щось за цим вітром. А може, навіть облишили даремні зусилля і поринули кожен у свій ставок мовчазних думок і спогадів. «Я мав би зараз ходити льодом. Стіна-бо належить мені.»
Він проминув випалену шкаралупу Воєводської Вежі, пройшов повз місце, де на його руках померла Ігритта, аж тут поруч з’явився Привид, паруючи теплим подихом у повітрі. При місячному світлі його червоні очі виблискували, наче озера рідкого вогню. Смак гарячої крові наповнив Джонового рота, і він зрозумів, що цієї ночі Привид зарізав здобич. «Ні, — подумав він, — я людина, не вовк«. Потім витер рота тилом долоні в рукавиці та сплюнув додолу.
Клідас і досі займав помешкання під крукарнею. Він вичовгав до дверей на
