Республіка Дракона - Ребекка Куанг

— Ти навіть не можеш зігнути ліву руку.

— А їй і не треба, — сказала Жинь. — Якщо вона стрілятиме з арбалета.

 — Ти з глузду з’їхала? — наполягав Неджа. — Вона не може бігти з таким арбалетом, вона втомиться…

— Тоді ми встановимо його на кораблі, — сказала Жинь. — І її заберуть із самого пекла битви. Їй буде потрібен захист між перезарядженнями, тож її оточуватиме загін лучників. Це безпечно.

Венка тріумфально глянула на Неджу.

— Як вона й сказала.

— Безпечно? — відлунням озвався Неджа, не приховуючи недовіри.

— Безпечніше, ніж решті з нас, — виправилася Жинь.

— Але вона не закінчила… — Неджа зміряв Венку поглядом, вагаючись, очевидно, через брак правильних слів. — Ти не закінчила, гм…

— Одужання? — запитала Венка. — Ти це хотів сказати.

— Венко, будь ласка.

— І скільки ж, по-твоєму, мені треба часу? Я місяцями сиджу на місці. Та годі, прошу, я готова.

Неджа безпомічно глянув на Жинь, немовби сподіваючись, що вона вирішить цю ситуацію. Але яких слів він від неї чекав? Жинь навіть не розуміла, у чому проблема.

— На кораблі знайдеться кімната, — сказала вона. — Дозволь їй.

— Це не тобі вирішувати. Вона може там загинути.

— Ризик професії, — сказала Венка. — Ми солдати.

— Ти не солдат.

— Чому? Через те, що було в Ґолінь Ніїс? — Венка розреготалася. — Гадаєш, після того як тебе зґвалтують, ти вже не можеш бути солдатом?

Неджа ніяково переступив із ноги на ногу.

— Я цього не говорив.

— Ні, річ саме в цьому. Навіть якщо ти так не говорив, то подумав! — Венка поступово зривалася на крик. — Ти так думаєш, бо мене зґвалтували, тож тепер я ніколи не повернуся до нормального життя.

Неджа потягнувся до її плеча.

— Меймей. Ну годі.

Меймей. Сестричка. Не по крові, а за чеснотою близькості їхніх родин. Він намагався звернутися до ритуальних стосунків із нею, щоб відмовити її їхати.

— Те, що з тобою трапилося, жахливо. Ніхто тебе не звинувачує. Ніхто тут не погоджується з твоїм батьком чи моєю матір’ю…

— Знаю! — крикнула Венка. — Мене анітрохи не хвилює це лайно!

Схоже, її слова зачепили Неджу за живе.

— Там я не зможу тебе захистити.

— А ти взагалі хоч колись мене захищав? — Венка скинула його руку зі свого плеча. — Ти знаєш, що я думала, коли була в тому будинку? Я все сподівалася, що по мене хтось прийде, я справді думала, що хтось ішов по мене. І де ти в біса був? Ніде. Тож іди до біса, Неджа. Ти не можеш уберегти мене, тож можеш із таким же успіхом дозволити мені битися.

— Так, можу, — сказав Неджа. — Я генерал. Повертайся. Інакше я накажу комусь відтягти тебе назад.

Венка вихопила арбалет у Жинь і наставила його на Неджу. Шворінь просвистів, мало не вціливши Неджі в щоку, і застряг у стовпі на метр вище від його голови, затремтівши в деревині з гучним дзижчанням.

— Промазала, — спокійно сказав Неджа.

Венка кинула арбалет на хвилеріз і плюнула Неджі під ноги.

— Я ніколи не мажу.

Біля сходні «Ластівки» на Цике чекала капітан Салкхі. Це була струнка тендітна жінка з коротко підстриженим волоссям, вузькими очима й рожево-смаглявою шкірою, не темнуватого відтінку вихідців із півдня, а засмаглого тону блідих мешканців півночі, які забагато часу провели на сонці.

— Я можу ставитися до вас, як до решти солдатів? — сказала вона. — Ви маєте змогу проводити наземні операції?

— З нами все буде гаразд. Я ознайомлю вас із їхніми спеціалізаціями.

— Буду вдячна. — Салкхі замовкла на мить. — А як щодо вас? Ежидень розповів мені про вашу, гм, проблему?

— У мене досі дві руки і дві ноги.

— А ще в неї є тризуб, — сказав Кітай, підійшовши до неї ззаду. — Дуже гарна штука для риболовлі.

Приємно здивована, Жинь розвернулася.

— Ти пливеш із нами?

— Це або твій корабель, або Неджин. Відверто — і він, і я граємо один в одного на нервах.

— Здебільшого це твоя провина, — сказала вона.

— О, цілковита правда, — сказав він. — Не переймайся. До того ж ти подобаєшся мені дужче. Тобі це приємно?

Наскільки Жинь розуміла, з Кітаєвих вуст це прозвучало майже як пропозиція миру. Жинь широко всміхнулася. Разом вони піднялися на борт «Ластівки».

Це не був багатопалубний військовий корабель. Це було крихітне лискуче судно, схоже за будовою на опіумні вітрильники. Один ряд гармат із кожного боку, але жодного требушета на палубі. Жинь уже звикла до принад «Нещадного» — і тепер на «Ластівці» їй було незручно тісно.

«Ластівка» входила до першого флоту й була однією з семи легких і швидких вітрильників, здатних виконувати тактичні маневри. Вони відпливали на два тижні раніше, а важчий флот під командуванням Дзіньджі продовжував приготування.

На цей час вони були відрізані від ланцюжка командування Арлона.

Але це було неважливо. Вони мали чіткі та прості інструкції: знайти джерело отрути, знищити його й покарати всіх причетних. Вейсжа не уточнив, як саме. Це рішення він лишив за капітанами, а тому всім кортіло дістатися туди першими.

Роздiл 15

Команда «Ластівки» планувала пливти вгору проти течії, аж доки їх уже не оточуватиме мертва риба або не стане очевидним джерело отрути. Це місце мало бути неподалік злиття з головним руслом річки, достатньо близько до Мужвею, щоб отруту не змило в океан й не заблокувало в тупику. Вони помандрували Мужвеєм на північ і дісталися кордону провінції Зайця, де річка розділялася на декілька приток.

Тут вітрильники розділилися. «Ластівка» обрала західний шлях: невелику затоку з повільною течією, що проходила через центральну частину провінції. Вони завбачливо опустили прапор, замаскувавшись під торговельне судно, щоб не збурювати підозр в Імперії.

Капітан Салкхі мала чистий і дуже дисциплінований корабель. Чотирнадцята бригада працювала на палубі позмінно — або спостерігала за узбережжям, або ж була на веслах унизу. Солдати й команда прийняли Цике у свої лави з обачною байдужістю. Якщо в них і були запитання про те, на що здатні шамани, а на що ні, то вони тримали їх при собі.

— Помітив щось? — Жинь підійшла до Кітая біля поруччя по правому борту.

Після довгої зміни на веслах боліли ноги. За розкладом вона могла піти спати, але середина ранку була єдиним часом, коли їхні перерви збігалися. Вона відчувала полегшення від того, що вони з Кітаєм знову друзі. Ще не повернулися до нормальних стосунків — Жинь не знала, чи взагалі коли-небудь повернуться, — але принаймні Кітай не виказував холодного осуду щоразу, коли дивився на неї.

— Ще ні.

Він стояв абсолютно спокійний, зосередивши погляд на воді, немовби міг відстежити шлях до джерела хімікатів самою силою волі. Він злився. Жинь бачила, коли він злився: у нього блідли щоки, а сам він тримався надто нерухомо й довго не кліпав. Вона просто раділа, що він сердиться не на неї.

— Поглянь, — показала вона. — Сумніваюся, що це правильна притока.

Під багнистою зеленою водою рухалися темні фігури. А це означало, що річкові мешканці були досі живі та здорові, тож отрута їх не уразила.

Кітай нахилився вперед.

— Що це?

Жинь простежила за його поглядом, але не розуміла, на що він дивиться.

Кітай витягнув із перебірки сачок, зачерпнув ним