Меч і хрест - Лада Лузіна
– Ні, це не одне і те саме! – непохитно сказала Марійка, здивувавшись, із якою твердістю прозвучали її слова.
Вона побачила це по обличчю батька, відчула, як він намагається спертися на твердість її голосу.
– Це те саме, коли б ти запросив дядька Миколу до нас у гості, а по дорозі його збила машина. Хіба б ти тоді звинувачував себе в його смерті?
– Але…
– Ні, – впевнено відповіла за нього вона. – Але ти зробив би все, щоб покидьок, який убив його, отримав по заслугах!
– Що я тепер можу… – слізно простогнав Володимир, підводячи загіпсовану руку.
– Але в тебе є я, – сказала Володимирівна, відчуваючи, що з головним вона впоралася: зрушила його з мертвої точки. – Я сьогодні ж розпитаю наших в інституті. Я вирахую його, обіцяю тобі! Я знаю, хто може знати… – Марійка й сама здивувалась, як легко брехалося і як легко вона взяла на свої плечі цей тягар.
Ковальова-дочка рішуче підійшла до сушки й, узявши звідти чисту склянку, плеснула собі на дно блідої горілки.
– Пом’янімо дядька Миколу, тату, – мовила вона. – А потім ти розповіси мені все з самого початку.
– Не цокаючись, – з п’яною серйозністю сказав батько, наливаючи собі нову порцію.
– За покійних теж цокаються, – сказала Марійка, – але не склом, а руками. Теплом рук.
Вона акуратно торкнулася пальців тата, що обіймали склянку.
Випила. Вимогливо кивнула.
І він заговорив із нею, плутано, гаркаво, гаряче, – як із другом, а не як із Мурзиком. А вона уважно слухала, подумки конспектуючи кожне жахливе слово:
«Чорноокий… Рита… Ритуал… Кров… Червона… Куртка… Дядько Микола… Спочатку вона, потім він… Вибух… І повінь три дні. Чому – три, а жертв – дві? Чи три?!»
– Я їм сказав – (батько мав на увазі слідчих), – це вони, ті самі – (він мав на увазі сатаністів). – Але вони – (знову слідчі), – і самі так думають. Вони сказали, його – (дядька Миколу), – було вбито ще до того, як його до Лаври привезли. І втратив багато крові, як і вона – (Рита). – Уся церква була залита кров’ю…
І тут Марійка ганебно здригнулася, тому що на «багато крові» почула знайоме «Будь ти проклятий!» – знаючи: мати, яка стоїть за дверима, має на увазі ключ, що загубився в надрах її великої господарської сумки.
– Сволота! Чуєш, Володю, сволота яка! – рознеслося по квартирі. – Такого мені наговорити! Я їм: у мене чоловік – каліка! А вони: вперше чуємо. А я їм: либонь, тільки своїм продаєте, лише по блату, а що інші люди помирають – вам начхати! Негайно дайте мені книгу скарг! А вони: ми міліцію викличемо. А я їм… О, хто додому заявився? Ти бачиш, бачиш, що ти з батьком зробила?!
Мама завмерла в отворі кухонних дверей, дивлячись на Марійку так, немов та була Павликом Морозовим та Іудою Іскаріотом в одній особі.
– Бачиш, до чого батька довела? – закричала вона з несамовитим підвиванням. – Це ж він тебе, тебе там шукав, поки ти чортзна-де вночі вешталась! І не соромно? Не соромно йому тепер у вічі дивитися? Шльондра!
Марійка пригнічено втупилася в тата: про те, що його фатальна експедиція в Кирилівські печери мала стосунок до неї, не було сказано ні слова.
– Не слухай її, – похмуро сказав Володимир Сергійович. – Я і не знав, що тебе вночі не було. Пішов іще вдень.
– Звичайно! – негайно вчепилася в нього мати. – Що тобі, що твоя дочка вдома не ночує! Що з неї вже бісів виводити пора! А її батько, як хлопчак малолітній, із другом по катакомбах лазить! І по заслузі тобі! Сам винен, що друг твій тепер у землі лежить. Чого ти туди поперся, чого?!
Батько повільно побілів.
Нападаючи, мати завжди била у найвразливіше місце, так само безпомилково, як і безжально.
– Ага! – помітила вона пляшку-компромат, тимчасово прикриту від неї Марійчиною спиною. – Вже набрався! О сьомій ранку. Обоє? – зірко зачепила мати другу склянку. – Так ти вже і п’єш? Зовсім уже повія кінчена! Де ти була? Де була, я в тебе запитую?!
– У Дарини…
– Знову з цією злодійкою синюшною! З цією, з якою, і сказати ж бо соромно… Хоч би ще з тією, пристойною, а то… Господи, кого я виростила?! Кого? Лесбіянка! За що, за що мені таке покарання?!
– Хто лесбіянка? – так і не змогла зрозуміти Марійка.
– Марш у свою кімнату! – гучно гаркнула мама. – І щоб до наступного іспиту звідтіля ні ногою! Сама тебе на ключ замкну! На горщик ходитимеш! А я сходжу в цей «Центръ», розшукаю там цю Килину, і вона мені всі гроші до копійки назад поверне. І все, що тобі поробила, безкоштовно виправить. А ти, алкоголіку, йди та проспись… Мало тобі, що друга свого угробив, – нехай Колі земля буде пухом, – так ще і дочку свою споюєш!
– Замовкни, дурко! – страшно заревів батько і стиснув щелепи.
– У кімнату, негайно! – завила мати на Марійку.
– Я не можу, – ледве чутно заперечила та. – Я мушу… – Вона з надією поглянула на тата, але побачила, що він знову дивиться на неї, як на Мурзика, якому не слід бути присутнім при потворній дорослій сварці.
– Або ти зараз же йдеш у свою кімнату, або щоб ноги твоєї більше не було в домі! й матері в тебе більше немає! Якщо вийдеш звідти, я тобі не мати! – оглушив Марійку материнський крик. – Іди, кому сказала! Ну!
Марійка похнюплено пішла геть під конвоєм матері. Та розлючено видерла ключ, уставлений із
