Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

Зедд, схопившись, вихопив листи з здоровенної руки генерала, підійшов до столу і акуратно розправив листки. Схилившись над столом, він взявся уважно читати. Решта мовчки чекали.

Річард рішуче відмовився від влади. Він писав, що після довгих роздумів дещо зрозумів, розуміння це прийшло разом з видінням, і тепер він абсолютно впевнений, що його допомога призведе лише до повного краху.

У наступних листах він повідомляв, що вони з Келен в безпеці і що вона повільно видужує. З ними була Кара. У відповідь на всі листи генерала Райбаха Річард непохитно стояв на своєму. Він попереджав, що боротьба за свободу буде програна назавжди, якщо він зверне з вірного шляху. Писав, що хоч які би рішення не прийняли генерал Райбіх і інші, він не стане ні заперечувати, ні критикувати їх. Він говорив, що серцем з ними, але вони залишаться наданими самі собі на найближче майбутнє. А можливо, і назавжди.

У цих листах не було нічого цінного, окрім посилань на його видіння і прийшле до нього розуміння, і ще — твердого роз'яснення, що ніяких наказів він віддавати не буде. Однак дещо Зедд все ж прочитав між рядків.

Чарівник досить довго дивився на листи. Вогник лампи повільно колихався, іноді майже затухаючи — тоді з лампи виривався маслянистий димок. Зедд чув приглушені голоси зовні, коли патрульні тихо обмінювалися відомостями, але в самому наметі панувала тиша.

На обличчі Верни була написана тривога. Вона більше не могла стримуватися.

— Ти поїдеш до нього, Зедд? Переконаєш повернутися і очолити боротьбу?

Зедд легенько провів пальцями по листах.

— Не можу. Це як раз той випадок, коли я нічим не можу йому допомогти.

— Але ж він наш вождь. — Сестра Верна в розпачі потерла брову. — Без нього…

Зедд не відповів. Він навіть уявити собі не міг, як відреагувала б Енн на такий розвиток подій. Століттями вона продиралася крізь пророцтва, передчуваючи народження бойового мага, який поведе їх у бій за саме існування Магії. Річард і був тим самим чарівником, народженим для битви, яку він раптово залишив.

— У чому, по-твоєму, тут діло? — Хриплуватим голосом запитала Еді.

Зедд ще раз подивився на листи, підняв очі і випростався. Погляди всіх присутніх були спрямовані на нього, ніби в надії, що чарівник якимось чином позбавить їх від долі, якої вони не розуміли, але інстинктивно боялися.

— Для Річарда це час душевних випробувань. — Зедд заховав руки в рукава. — Свого роду перехід. Удар, що обрушився на нього через розуміння чогось такого, що видно тільки йому.

— Уоррен кашлянув. — Що це за випробування, Зедд? Можеш нам сказати?

Зедд слабо махнув рукою. Страшні спогади пронеслися в його мозку.

— Боротьба… Примирення…

— Якого роду примирення? — Наполягав Уоррен. Зедд подивився в блакитні очі молодого чарівника, шкодуючи, що той задає занадто багато питань.

— У чому мета твого дару?

— Мета? Ну я… вважаю… Ну, він просто є. Дар — це просто здатність.

— Допомагати іншим, — категорично відрізала Верна. Вона щільніше закуталася у легкий синій плащ, ніби це були обладунки, здатні захистити її від того, чим зараз запустить в неї Зедд.

— А! Тоді що ти тут робиш? — Питання застало її зненацька.

— Тут?

— Так. — Зедд широким жестом показав кудись у далечінь. — Якщо дар — для того щоб допомагати іншим, то чому ти не там? Адже там є хворі, які потребують зцілення, невігласи, які потребують знань, голодні, нужденні в їжі. Так що ж ти сидиш тут, здорова, розумна і вгодована?

Верна поправила плащ і розпрямила плечі, надаючи собі рішучого вигляду.

— У битві, якщо ти залишаєш своє місце біля воріт, щоб допомогти впалому товаришеві, значить, ти схильний слабкості. Ти недостатньо міцний духом, щоб встояти, залишитися на місці і тим самим запобігти ще гіршим наслідкам. Якщо я помчу допомагати тим небагатьом, то залишу свій пост тут, в армії, яка намагається втримати полчища, які надумали штурмувати ворота в Новий світ.

Думка Зедда про цю жінку ще трохи покращилася. Вона досить близько підійшла до того, щоб сформулювати саму суть життєво важливої істини. Він кивнув, обдарувавши сестру Верну поважною посмішкою, чим здивував її навіть більше, ніж своїм питанням.

— Тепер я розумію, чому сестер Світла вважають хорошими слугами нужденних. — Зедд потер підборіддя. — Отже, ти переконана, що ми, ті, у кого є здібності — чарівний дар, — народжені бути рабами всіх нужденних?

— Ну ні… Але якщо потреба велика…

— То ми ще міцніше прив'язані рабськими ланцюгами до тих, чиї потреби ще більше, — закінчив за неї Зедд. — Отже, кожен, хто потребує по праву стає — як ти вважаєш — нашим господарем? Ми кабальні слуги якоїсь справи або кожної більш серйозної справи, що підвернеться, але так чи інакше раби. Так?

Цього разу сестра Верна воліла не вступати в дискусію, що, втім, не завадило їй обпекти чарівника поглядом.

Зедд знав, що на це питання існує лише одна філософськи вірна відповідь. Якщо Верна і знала її, то промовчала.

— Річард явно підійшов до тієї точки, коли повинен критично оцінити варіанти і обрати вірний життєвий курс, — пояснив Зедд. — Можливо, обставини змусили його задуматися про правильне використання своїх здібностей і, з точки зору його життєвих цінностей, його справжнього призначення.

Верна безпорадно розвела руками:

— Не розумію, яке у нього може бути більш високе призначення, ніж перебувати тут і допомагати армії вистояти проти загрози всьому Новому світові? Загрози життю всіх вільних людей?

Зедд опустився на лавку.

— Ти цього не розумієш, я цього не розумію, але Річард явно розуміє.