Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
— Нехай трохи прохолоне… Інтаре. Тобі, видно, доведеться поїхати…
Хлопчик отетерів. Такого він точно не чекав:
— Куди поїхати?
— Далеко, малий, — старий замовк на мить. — На схід. У Східну Провінцію, якщо говорити точніше.
— А навіщо? — Інтар подався вперед. — Що сталося? — він мимоволі підвищив голос.
Сорот заспокійливо посміхнувся:
— Ну-ну, тихше. Не тривожся так. Мені просто потрібно, щоб ти передав одне послання.
— А кому? І куди?
— Ця людина живе в Кхаабрі. Звуть його… — старий затнувся. — Зирам… Шановний Зирам, старійшина гончарів. Ти розумієш, про що я…
Хлопчик кивнув. Ще б пак. Напевне, знову один із давніх знайомих Сорота.
Але їхати в Кхаабр?
— Наставнику, Кхаабр — це ж найбільший, головний порт Східної Провінції, так? Він теж на кшталт столиці там… Не близький світ…
Старий подався вперед.
— Ти боїшся?
Інтар обурено труснув головою:
— Зовсім ні! Просто… а тебе як залишу на стільки часу?
— За мене не хвилюйся. Врешті-решт, малий, я років із десять якось жив без твого невсипущого нагляду, — посміхнувся старий. Але на серці в нього було тяжко. Він відсилав Інтара не просто дуже далеко, але в зовсім незнайомий, чужий хлопчикові світ, де той міг і не вижити. Відсилав без змоги повернутися. Принаймні у найближчі півроку. І це була єдина можливість урятувати Інтара. Ні, можна було ще спробувати відправити його до Едрина, але… Там найперше шукатимуть. За таке не пожаліють, усе перетрусять, небо з землею місцями поміняють, а знайдуть. Знайдуть, якщо хоч малий слід залишити. Тому шукачів заплутати треба, сховати Інтара так, щоб кінців не знайшли. Адже хоча він тут ні до чого не причетний, та в це не повірять. Звісно, якщо відправити хлопця на край світу, невідомо, чи залишиться там цілий і здоровий, але між загибеллю вірною і загибеллю ймовірною Сорот волів вибрати для малого друге. До того ж, навіть коли сховати хлопчиська в когось зі своїх, Інтар, цікавий, розумний, щиро люблячий свого наставника може сам влізти в цю історію… Та що там може — влізе напевне, начхає на будь-які заборони. А цього Сорот допустити не міг. Залишалася єдина надія — хлопчик не домашній, жвавий, розумний, виріс майже на вулиці… А Кхаабр таке саме портове місто, як і Столиця. Інтар уже не мале дитя, дванадцять, усе-таки, років. Випливе. Мусить… А тут його залишати не можна.
— Отже, малий, збирайся. І не тривожся за мене, — повторив старий.
Якщо вже Сорот починав звати свого дванадцятирічного учня малим, виходить, уже прийняв якесь рішення й сперечатися марно — це Інтар устиг засвоїти міцно. Тому зараз впокорився з тим, що доведеться їхати в невідомий Кхаабр: кажуть, там півтора року дощі, а півтора — спека нестерпна, усі їздять на віслюках, а жінкам не можна показувати волосся на людях… Раніше там і мова була своя, але давно забулася, після того, як схід увійшов до складу Імперії, а було це ледь не чотири сотні років тому. Все це й багато іншого хлопчик чув іще в трактирі, ловлячи уривки розмов моряків. Але тоді Кхаабр здавався чимось казкою, яку добре послухати ввечері. А якщо в таку казочку потрапити?
— Коли ж мені вирушати? — покірливо запитав хлопчисько, очікуючи почути щось на кшталт «на тижні зайдеш довідаєшся про кораблі…»
Однак Сорот приголомшив його:
— Завтра вранці.
— Що?! — Інтар аж підхопився, і Жучок теж скочив на ноги. — Чому так швидко?!
— Тому, що звістка термінова, — відповів наставник.
— А якщо корабля не буде?!
— Значить, зійдеш на той, котрий іде до найближчого підходящого порту. Інтаре, збирайся. Жучка візьмеш із собою. Грошей я тобі дам.
Від цього хлопчисько настільки отетерів, що послухався, не розтуляючи рота. Він натоптав стару Соротову дорожню сумку речами, отримав від сліпого гроші й чимале послання, запечатане воском, завчив, де і як розшукати того самого Зирама.
І наступного ранку, ще до пуття не прокинувшись, опинився разом зі своїм псом на вулиці, подивився трохи на п’яницю, що хропів у канаві неподалік від будинку, й поквапився в порт, де зійшов на палубу корабля, котрий поніс їх із Жучком у Кхаабр.
Сорот не проводив учня, послався на нездужання. Інтар повірив, знаючи, що сліпого часто мучив біль у попереку. Насправді ж старий побоювався стеження. На одного хлопчиська, може, ще й не звернуть уваги, бо про те, що Сорот учня взяв, мало хто знав, і вже ті точно не відали. Але баритися не варто було. Спорядити в дорогу й… нехай Інтар виживає серед світу сам, як уміє.
Але прощався з учнем Сорот так, наче невдовзі чекав його назад.
Шляху до Кхаабра було дванадцять днів, і перші чотири злилися для Інтара в один тугий клубок із бридким, солонувато-слизьким присмаком. Він здебільшого лежав у кутку палуби, загортаючись у куртку, й стогнав. А Жучок сидів поряд і облизував обличчя хлопчика та тягав із його сумки хліб. Сам Інтар не міг проковтнути ні шматка, всі спроби закінчувалися тим самим: ледь з'їдене добиралось до шлунка, як опинялося за бортом, а сам хлопчик знову в знемозі валився на куртку.
Але на п’ятий день попустило, на шостий Інтар уже наважився як слід попоїсти, а потім почав і зовсім чудово почуватися.
Робити зовсім не було чого, й дорогою хлопчик думав: що ж за такі термінові справи в Сорота до цього Зирама? Може, той допомоги просить? Або на яку звістку чекає? А раптом знову доведеться вирушати куди-небудь на інший кінець Східної Провінції, щось шукати, прижучити когось на кшталт Наоба…
— Жучку, що скажеш? — хлопчисько смикав пса за вуха. — Ти б полював на работоргівців!
