Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
Перше випробовування було позаду, але Мірабель здавалося, що вона витратила всі сили. Ноги підкошувалися і зовсім не слухалися. Вона змучено впала на землю, навіть не звертаючи увагу на місце, в якому опинилася. Бель лише не зводила очей з дверей, які розсіялися у повітрі, залишивши після себе рідкий дим. Вона не знала чого ще можна чекати від Проклятих, але точно розуміла, що складно буде всім. Мірабель поглянула на сіре небо. Було достатньо світло, аби розгледіти місцевість, але рівномірне дихання Ніко поруч змусило її подивитися саме на нього. Він здавався блідим із темними слідами під очима.
-Треба повернути йому свідомість.- Прошепотіла Мірабель.- Без нього нам точно кінець.
-Та скульптура забрала у нього багато сили.- Відповіла Лелейн.- Йому потрібен час, щоб відновитися.
-Але ж він Святий.- Здивувався Вієро.- Я думав, що вони…
-Ніколи не втомлюються?- Припустила Бель.
-Враховуючи те, що він ледь вижив після знищення Священної Води у Колбі, а потім об’єднав дзеркальних близнюків і впорався із енергією, що належала Смерті, його можна зрозуміти.- Лелейн зітхнула.- Ми маємо бути вдячними за те, що він не на Санктичних горах, як інші, а з нами.
-До того ж… Все, що з ним сталося, сталося через мене і мою сестру.- Мірабель спохмурніла.- Тому це я маю бути вдячна. Вам всім.
-Ми лише робимо те, що маємо робити.- Лелейн сумно посміхнулася.- І я рада, що зустріла вас. Якщо хтось із вас пройде всі випробовування до кінця і залишиться живим, то я буду на сьомому небі від щастя.
-Я зараз заплачу.- Тихо сказав Вієро.- З нас чудова команда. Це занадто зворушливо.
-Ми всі виберемося звідси.- Бель подивилася на Лелейн.- Ми мусимо, тому що захищаємо найцінніше в житті кожного з нас. І вибору в нас немає, тож…
Лелейн зрозуміла, що Мірабель згадала про свій вирок. Хто ж знав, скільки їй ще залишалося прожити. Хоча, імовірно, не все було так погано. Це ж Елемстоун. В ньому було можливо все і навіть більше. Повірте мені, якщо вони не залишаться в Потойбіччі назавжди, багато цікавого чекатиме попереду. І навіть доля людей може залежати від їх майбутнього. Щось я знову забігаю вперед.
-Який жах.- Почувся тихий голос Ніко.- Послухаєш ваші розмови і вже жити не хочеться.
-Прокинувся?- Мірабель вскочила з місця і нахилилася над Святим.- Ти… З тобою все добре?
Вієро і Лелейн оточили Ніко, щоб впевнитися, що з ним все гаразд і вони можуть продовжити боротися, якщо не за справедливість, то хоча б за місце, яке називали своїм домом.
-Я в порядку.- Відповів Ніко.- Та відьма забрала занадто багато енергії…- Він роззирнувся по сторонам, намагаючись зрозуміти де він знаходиться і як сюди потрапив.
-Ми відчинили двері і затягнули тебе туди.- Мовила Мірабель, побачивши з яким нерозумінням дивиться Святий.- Були невеликі труднощі, але все позаду.
-Точно не позаду.- Сказав Ніко, встаючи на ноги.- Дякую.
Перед ними простягалася нескінченна попеляста пустеля. Замість піску вона повністю була вкрита чорно-сірим попелом, а десь вдалині виднілися невеликі підвищення і горбики. Радувало те, що було не так темно, як в лісі, а небом пропливали хмари, створюючи враження того, що скоро піде дощ. Однак, найбільшою особливістю пустелі був не попіл, а папороть. Вона росла майже скрізь, гарно розгортаючи темно-зелені широкі листки. Це виглядало чудово і страшно водночас.
-Добре, що не кактуси.- Заговорив Вієро.- З ними б було небезпечніше.
-Головне, щоб ти потім не пожалкував про те, що це не кактуси.- Засміялася Лелейн.- Всяке буває.
-Інколи мені здається, що Розаліна не варта такого ризику.- Похмуро сказала Мірабель, крокуючи через папороть в невідомому напрямку.
-І ти автоматично стаєш її копією.- Сказав їй Святий.
-З кожною секундою, проведеною у Потойбіччі мені стає все більше все одно.
-Обіцяй, що ти не чіпатимеш свій дар.- Серйозно промовив Ніко, дивлячись на чорні лінії на її руці.- Прошу.
-Це безнадійно.- Бель зітхнула.- Треба прийняти цей факт і змиритися.
-Має бути вихід. Я не дозволю цьому статися. А ти не користуватимешся силою.
-Моя сила зникає.- Розізлилася Мірабель.- Вона майже повністю оточена енергією Потойбіччя і я не можу це контролювати. Її стає все більше і більше, вона… Спричиняє жахливу біль, але… Якщо вам щось загрожуватиме, я скористаюся нею, тому що…- Вона подивилася перед собою.
-Я розумію.- Ніко взяв її за руку, притягуючи до себе.- Але ти можеш хоча б раз подумати не про інших?
-Зараз точно не той час.
-Я поруч. І це я маю думати про вас.- Він торкнувся її волосся.- Не вини себе у тому, до чого ти не причетна.
-Просто… Це все так безглуздо і непотрібно. Я розумію, що від цього багато що залежить, але цього могло б не бути, якби не дитяча образа Смерті. Знаю, що, можливо, в деякій мірі ми самі її спровокували, але це точно не вартує того, через що ми проходимо зараз.- Мірабель на секунду задумалася.- Я не розумію Вищих Духів.
-Я теж.- Погодився Святий.- Особливо після того, як Почуття вчинила з Природою, я зовсім перестав їх розуміти. Вони кохали один одного так довго і однієї миті це закінчилося. Це, власне, був кінець і для Елемстоуна, але ми… Ми не могли дозволити цьому статися, тому були змушені позбутися Природи. Я гадки не маю де вони зараз, але інколи сумую за часами, коли не було ніякої ріки, всі були щасливі, а ми були Хранителями елементів Вищих Духів.
-Ти віриш у те, що все можливо повернути?- Тихо запитала Бель.
-Вони не повернуться.- Відповів Ніко.- Минуло багато століть з тих пір. Хочу вірити лише в те, що Обрані знищать ріку «Вода і камінь» і повернуть Елемстоуну довгоочікуваний спокій. Але з кожним днем тільки розчаровуюсь. В собі також.
Постала тиша і лише шелест листя папороті змусив згадати про реальність і задуматися про справжні проблеми. Вієро надокучав Лелейн дурними питаннями про державний переворот, а Мірабель ніяк не могла зрозуміти що саме вони мають тут робити. Була лише суцільна пустеля і папороть. Десь неподалік прогриміло. Дощ ще не йшов, однак у повітрі стояв його аромат. Через декілька хвилин знову почувся грім і перші краплинки полетіли донизу.
