Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Глава 22

Скучно. І не нап’єшся, хіба вдома — безпечно, але задоволення зовсім не те.

Найбільша проблема всякого чорного — чим зайняти вільний час, особливо, коли надійне джерело засобів існування вже знайдене.

Робота в «Біокіні» (і так не надто важка) набула стану перманентної паузи — Полак домовлявся з замовниками про прийом прототипу газогенератора, і всі чекали на результат. Йоган писав статтю про новий підхід до використання удосконалених мікроорганізмів (в робочий час) і чіплявся до мене з питаннями про алхімічні моменти. Карл знущався з бродильного чану, кидаючи в нього для проби всяку гидоту. Ми обоє знали, що установка з такими параметрами буде молотити хоч які відходи з незворушністю шестерні, а всі ці випробування для неї — як плювати в топку паровоза. Руда родичка Чвертки пішла в декрет, батьком мав стати помічник алхіміка. (Теж вогненноволосий, так що їх дитину, як я розумію, носити можна буде лише у жаростійких рукавицях.) Майбутній тато був присутній на роботі лише як меблі, думками він витав десь далеко.

Я сам варив собі каву і рахував дні до того моменту, коли знову займуся магією. Ніколи б не подумав, що буду за нею скучати! Можна було, звичайно, звільнитися зараз і кинути весь цей гівняний бізнес, але попереду вимальовувався тріумф, і було би образливо не бути на ньому присутнім.

І що характерно: нові розваги були моїм третім бажанням з тих, про які чув Шерех, але саме це бажання він і не виконав.

Вирішив діяти кардинально — купив квиток у театр, на п’єсу з нейтральною назвою «Дорога Вигнання». Не прогадав, сподобалося. Після третьої сцени я почав стримано хихотіти, до кінця першого акту уже ледве не всцикався зі сміху, а на середині другого служитель театру підійшов до мене з проханням вести себе тихше.

— Не розумію, що смішного ви знайшли у драмі, молодий чоловіче! — зауважив після спектаклю літній джентльмен, який сидів поряд зі мною.

Я, все ще конвульсивно трусячись, пояснив йому, в якому стані повинен знаходитися чорний маг, щоби почати бесіду зі своїм ціпком. І знову ціпок! Чисто фалічний символ. Маю підозру, ідею про його чудесні властивості ввели в маси бойові чаклуни, але я ж то знав, що єдиним реальним застосуванням для такої штуки було бити ворогів по голові (чим, імовірно, в ті часи і займалися). Для зберігання заклять ідеально підходив би круглий, максимум — циліндричний предмет, при цьому, запхати в нього одночасно два закриття все-одно не вийшло б, тому реально крутий маг — чувак, обвішаний срібними намистинами з ніг до голови, але на сцені такого сприйняли би за підараса.

Театру можна було поставити плюс, але наступна п’єса називалася «Роза Вітрів» і викликала у мене асоціації з білими. Ну їх нафіг!

На кінні перегони піти, чи що? Грошей лише шкода.

Вирішив записатися в студентський клуб. (За рік до закінчення університету!) А що такого? В клуб «Зелений Світ» мене взагалі не пустили — з дверей виштовхали. Чвертка порадив яхт-клуб, але я відмовився — не люблю вогкості. Сходив на зібрання любителів раритетної механіки — припух, два дні снилися шестерні, обіцяв надибати автентичні гирьки для ходиків (буду на звалищі, обов’язково знайду). Історичний клуб влаштував цикл лекцій про походження магії — сходив запитатися про Роланда (за що його так). Вв’язався у суперечку про північних шаманів, доречно вставив цитату з тої книжки, в якій бачив текст «Свідоцтва про Короля», всі припухли і заповажали. Добре!

Прийшов капітан Бер і зіпсував настрій:

— Знаю, що тобі плювати, але врахуй: суд над Мелонс закінчився, а друзів у неї залишилося достатньо. Раніше вони хотіли виглядати білими і пухнастими, а тепер будуть мститися. Ходи і оглядайся!

І як після такого ставитися до поліції?

Купив ще квиток у театр, знову на трагедію, називалася «Король Георг XIV». Цікаво, про що?

Від дивних вибриків з непередбачуваними наслідками мене врятував Полак: якось раз, уже ближче до кінця робочого дня, босс з’явився в офісі сяючим, як мідний канделябр, і повідомив, що «Біокін» успішно здав газогенератор замовникам. Концепцію схвалили, і фірма отримала замовлення на розробку двох варіантів промислових установок такого типу, а фіналом двох років митарств колективу буде грандіозний банкет. Ну, нарешті!

Ніщо так не гріє серце чорного, як багато-багато безкоштовної їжі, випивка такого класу, на яку сам би ні за що не потратив грошей, і можливість пройтися гоголем перед зібранням надто обмежених культурою людей, де ніхто не стане тобі хамити і не полізе битися. Єдиною платою за участь в заході була необхідність мовчки вислухати сорокахвилинну урочисту промову, де по черзі вправлялися у красномовстві власник асенізаційної фабрики і запрошений до купи з ним мер Редстона (діяч на диво добре влаштувався в житті). Більше нікому слова не дали, із розмов з Чверткою я знав, що таким способом його дядько бажаю підкреслити, що втер носа усім скептикам. Має право!

Потім всі хильнули, і почалося. Я методично дегустував вміст виставлених на стіл пляшок і карафок, усвідомлюючи, як багато пропустив у житті. Що я знав в цьому моєму Краухарді? Ну, пиво,