Місто кісток - Кассандра Клер

Джейс кивнув.

– Чудово. Тоді я піду з тобою.

Вийшовши з Інституту, вони опинилися мов у вогкій гарячій брезентовій сумці. Вологе повітря тиснуло на місто, перетворюючи повітря на закопчений суп.

– Я не розумію, чому ми маємо йти окремо від Брата Єремії, – пробурчала Клері. Вони стояли на розі поблизу Інституту. Вулиці були безлюдні, лише сміттєвоз повільно котився вниз кварталом. – Йому що, незручно, коли його побачать з Мисливцями за тінями, чи що?

– Братство – це теж Мисливці за тінями, – зазначив Джейс. Якимось чином йому вдалося виглядати свіжим, незважаючи на спеку. Від цього Клері захотілося ляснути його.

– Гадаю, він пішов по свою машину? – запитала вона з сарказмом.

Джейс посміхнувся.

– Щось таке.

Вона похитала головою.

– Знаєш, я б почувалася набагато краще, якби Годж пішов з нами.

– Хіба я не зможу тебе захистити?

– Мені зараз потрібен не захист, а хтось, хто допоможе мені думати, – раптом згадавши, вона прикрила рота рукою. – Ой, Саймон!

– Ні, я Джейс, – сказав хлопець терпляче. – А Саймон – слизький малий зануда з поганою стрижкою і жахливим смаком в одязі.

– Замовкни, – відповіла вона, але це було радше автоматично, ніж від щирого серця. – Я збиралася подзвонити йому перед сном, дізнатися, як він дістався додому.

Похитавши головою, Джейс розглядав небеса, наче вони збиралися розверзнутися й розкрити секрети всесвіту.

– Тут таке відбувається, а ти переживаєш про того тхора?

– Не називай його так. Саймон не схожий на тхора.

– Може, ти й права, – сказав Джейс. – Мені кілька разів траплялися милі тхорики. Він більше схожий на щура.

– Він не…

– Він, напевно, зараз удома лежить у калюжі власної слини. Просто почекай, коли він набридне Ізабель, тоді збереш те, що від нього залишилося.

– Думаєш, він скоро набридне Ізабель? – запитала Клері.

Джейс подумав про це.

– Так, – сказав він.

Клері здалося, що Ізабель, можливо, розумніша, ніж вважає Джейс. Вона може зрозуміти, якою дивовижною людиною був Саймон: з почуттям гумору, розумний, класний. Вони навіть можуть зустрічатися. Ця думка наповнила її безіменним жахом.

Замислившись, дівчина не одразу зрозуміла, що Джейс їй щось говорив. Коли вона глянула на нього, то помітила криву посмішку на його обличчі.

– Що? – запитала вона непривітно.

– Перестань так відчайдушно намагатися привернути мою увагу, – сказав він. – Це бентежить.

– Сарказм – останній прихисток людей з браком уяви, – відповіла вона.

– Я нічого не можу з собою вдіяти. Я використовую свою гостру дотепність, щоб приховати внутрішній біль.

– Твій біль скоро буде зовнішній, якщо ти не зійдеш з дороги. Ти прагнеш, щоб тебе збило таксі?

– Не сміши, – сказав він. – В цьому районі не так просто його зловити.

Неначе по команді, вузький чорний автомобіль з тонованими вікнами з гуркотом під’їхав до тротуару і зупинився перед Джейсом, не вимкнувши двигун. Таксі було довге, гладеньке та з низькою посадкою, як на лімузині, вікна вигнуті назовні.

Джейс подивився на неї скоса. В його погляді була веселість, але і певна нетерплячість. Клері знову подивилася на автомобіль, розслабивши погляд, щоб сила реальності прорвала завісу чар.

Тепер автомобіль виглядав як карета Попелюшки, лише замість рожевого, золотого та синього кольорів, як на писанці, транспорт був оксамитово-чорним, із тонованими вікнами. Чорні колеса, чорний шкіряний салон. На чорній металевій лаві замість кучера сидів Брат Єремія, тримаючи віжки. Його руки були в рукавичках, а обличчя приховував каптур мантії пергаментного кольору. На іншому кінці віжок було двоє коней, вороних, наче дим. Вони хропли та нетерпляче били копитами повітря.

– Сідай, – сказав Джейс. Вона і далі стояла, роззявивши рота. Хлопець схопив її за руку і майже силою заштовхнув у карету, сівши поруч із нею. Карета рушила, не дочекавшись, коли він зачинить за собою дверцята. Він упав на спинку м’якого сидіння, оббитого лискучим плюшем, і подивився на неї.

– Особистий супровід у Місто Кісток – не така річ, від якої вернуть носа.

– Я не верну носа. Я просто була вражена. Я не очікувала… Тобто, я думала, що це автомобіль.

– Просто розслабся, – сказав Джейс. – Насолоджуйся запахом свіжої шкіри.

Клері закотила очі й повернулася до вікна. Вона думала, що екіпаж не впорається з рухом автомобілів на Мангеттені, але коні легко та безшумно рухалися центром міста поміж таксі, автобусів та позашляховиків, що заповнювали проспект. Раптом перед ними з сусідньої смуги вискочило жовте таксі, підрізавши їх. Клері напружилася, хвилюючись про коней, але карета рвонула вгору, і коні легко поскакали по даху автівки. Їй перехопило подих. Карета відірвалася від землі,