Учень убивці - Робін Хобб

— Гадаєш, допомогло б? — тихо запитав я, не сміючи навіть поворухнутися. Я відчував, що Чейд скоріш говорить сам до себе.

— Це б не вирішило проблеми. Але люди б відчували, що їхній правитель з ними. Іноді цього якраз достатньо, хлопче. Але все, що Веріті робить, — грається в солдатиків і вигадує стратегії. Шрюд просто спостерігає за цим і думає не про свій народ, а про те, щоб Регал був у безпеці й готовий прийти до влади, якщо Веріті дозволить себе вбити.

— Регал? — здивовано вигукнув я. Регал? У своєму розкішному одязі та зі своїм позерством? Він завжди бігав хвостиком за Шрюдом, але я не уявляв його справжнім принцом. Тому згадка про нього у такій розмові спантеличила мене.

— Він став улюбленцем батька, — прогарчав Чейд. — Шрюд розпестив його після смерті королеви. Він хоче купити любов сина різними подарунками, оскільки його мати померла й нікому вимагати від нього відданості. А Регал цим користається. Він говорить лише те, що старий хоче чути. А Шрюд дає йому забагато свободи. Він дозволяє йому тинятися, марнотратити гроші на безглузді відвідини Ферроу та Тілта, де люди його матері торочать, що він видатний принц. А його варто тримати вдома, щоб він займався справою і не тринькав гроші короля. На ту суму, яку він змарнував, уже можна було б побудувати бойовий корабель.

Чейд раптом роздратовано вигукнув:

— Занадто гаряче! Ти зіпсуєш його. Швидко виймай!

Але було пізно: тигель тріснув, як лід, і кімната Чейда наповнилася їдким димом. Тому в ту ніч ми вже більше не говорили й нічим не займалися.

Чейд довго не викликав мене. Я навчався й далі, але сумував за Чейдом, бо минали тижні, а він не давав про себе знати. Я розумів, що він задоволений мною, але зараз зайнятий. Одного дня, коли мені було нудно, я спробував увійти в його свідомість, але побачив хіба зашореність та розлад думок і відчув, як Барріч дав мені потиличника, коли застав за цим заняттям.

— Припини, — зашипів він, не звертаючи уваги на мій здивований погляд людини, яку покарано нізащо. Барріч шукав щось у стійлі, яке я вичищав, наче сподіваючись знайти схованку кота чи собаки.

— Тут нікого немає! — вигукнув Барріч.

— Лише гній і солома, — погодився я, чухаючи потилицю.

— Тоді чим ти тут займався?

— Просто замріявся, — пробурмотів я.

— Не намагайся обдурити мене, Фітце, — прогарчав Барріч. — Я цього не терпітиму. Не в моїй стайні. Ти не будеш тут псувати моїх тварин або бруднити кров Чівелрі, запам’ятай!

Я зціпив зуби, опустив голову і продовжив працювати. За кілька хвилин почув, як він зітхнув і вийшов. Я далі вигрібав гній. У моїй душі кипів гнів, і я заприсягся, що більше ніколи не дозволю Баррічу заскочити мене зненацька.

До кінця літа відбулося стільки буремних подій, що я навіть не пам’ятаю їхньої послідовності. Одного вечора, здавалося, навіть повітря стало іншим. Коли я ходив у місто, там тільки й говорили про укріплення і бойову готовність. Того літа «перекували» лише два міста, але здавалося, що їх сотні, бо історії про них постійно переповідали й доповнювали різними подробицями.

— Таке враження, що більше немає про що поговорити, — поскаржилася Моллі.

Ми йшли Довгим пляжем під вечірнім літнім сонцем. Вітерець з моря ніс прохолоду після палючого дня. Барріча покликали до Спрінмута, щоб він подивився на місцеву скотину, в якої постійно з’являлися величезні нариви на шкірі. Це означало, що зранку занять не буде, але Барріч дав мені купу завдань з догляду за кіньми та собаками, тим паче Коб поїхав у Турлейк з Регалом, щоб підготувати коней та псів до літнього полювання.

Але, з іншого боку, вечорами в мене було більше вільного часу, щоб сходити у місто.

Ми регулярно гуляли з Моллі. Її батькові ставало все гірше й гірше. Він усе менше й менше пив, бо й так рано лягав спати і не прокидався до самого ранку. Моллі брала з собою сосиски і сир або маленького буханця та копчену рибу, клала в корзинку, прихопивши дешевого вина, і ми ходили на пляж, де був мол. Там ми сиділи на теплому камінні, а Моллі розповідала, як у неї проходив день, і різні плітки. Іноді, йдучи, ми торкалися ліктями.

— Сара, донька м’ясника, говорила, що сподівається на прихід зими. Вітри та крига затримають піратів на червоних кораблях на своїх островах. Тому можна буде перепочити від цього жахіття. Але потім Келті встає і говорить, що хоч «перековування» не буде, але варто боятися «перекованих», які заповнили наше королівство. Подейкують, що дехто залишив Фордж, бо там уже нічого красти, і тепер вони займаються розбоєм, грабуючи подорожніх.

— Сумніваюся. Скоріш за все, це якісь інші розбійники видають себе за «перекованих», щоб відвести від себе підозру. У тих немає жодних прив’язаностей, навіть щоб згуртуватись у ватагу, — ліниво заперечив я й поглянув на затоку. Мої очі майже звикли до відблиску сонця на воді. Мені не треба було дивитися на Моллі, щоб відчувати її поряд. У мене до неї була якась дивна симпатія. Їй було шістнадцять, мені недавно стукнуло чотирнадцять. Така різниця в два роки височіла між нами як неприступна стіна. Але вона завжди приділяла мені час, і їй подобалося зі мною. Ми все знали одне про одного. Але коли я намагався прочитати її думки, вона одразу відставала, щоб витрусити камінець із черевичка, або раптово починала говорити про хворобу батька і як він потребував її підтримки. Але коли моя прив’язаність починала слабшати, Моллі ставала невпевненою і сором’язливою, спостерігала за моїм виразом обличчя. Я не розумів цього, але мені здавалося, що між нами натягнули тугу мотузку. Сьогодні ж я відчув нотки роздратування в її тоні.

— Ти так багато знаєш про «перекованих», еге ж? Навіть більше, аніж ті, кого вони грабували?

Її в’їдливі слова спантеличили мене. Я зміг говорити лише через кілька секунд. Моллі не знала про Чейда, не кажучи вже про мою подорож до Форджа. Для неї я просто був посильний писаря