Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

Уоррен пригладив волосся.

— І що ж за шлях ви проробили, Зедд?

— Вам не потрібен цей пристукнутий комар, генерал, — вказав кістлявим пальцем Зедд.

Генерал Райбіх зміркував, що до цих пір тримає в пальцях комара, і викинув його. Всі чекали, що скаже Зедд. Неуважно дивлячись у підлогу, він розгладив на худих стегнах темно-бордовий балахон. Потім важко зітхнув.

— Я приходив до тями після вельми пізнавальної зустрічі з дивовижною магією, з якою ніколи раніше не стикався, а коли остаточно прийшов до тями, ще багато місяців був зайнятий пошуками. Побував у Андері і побачив, що там накоїв Орден. Важкі там зараз часи. Причому не тільки через солдатські грабунки, але й завдяки зусиллям однієї з ваших сестер, Верна. Вони називають її пані Смерть.

— Ви знаєте, хто це? — З гіркотою запитала Верна.

— Ні. Я бачив її тільки раз, та й то здалеку. Якщо б до цього часу я повністю оправився, то зміг би щось зробити, але тоді я був ще не зовсім здоровий і не наважився з нею зв'язуватися. До того ж з нею було кілька тисяч солдатів. І люди впадали в паніку при вигляді цих полчищ, ведених жінкою, про яку вони вже начулися і якої боялися. Сестра ця молода, білява. У чорній сукні.

— О Творець, — прошепотіла Верна. — Вона не моя, а Володаря. Мало на світі жінок, що народилися з такою силою, як у неї. А ще вона володіє могутністю, одержаною неправедним шляхом. Ніккі — сестра Тьми.

— Мені доповідали, — втрутився генерал Райбах. За його похмурому тоні Зедд зрозумів, що в доповідях все викладено вірно. — Так що я чув, що там начебто все заспокоїлося.

Зедд кивнув:

— Спочатку Орден звірствував, але тепер Джеган Справедливий, як вони його останнім часом називають, поклав цьому край. У більшості місць, за винятком Ферфілда, де була найбільша різанина, народ підтримує його як визволителя, який прийшов дати їм краще життя. Вони доносять на сусідів або приїжджих — всякого, у кому запідозрять супротивника ідеалів Ордена. Я проїхав по всьому Андеру і досить багато часу провів в тилах супротивника, ведучи пошук. Безуспішно. Тоді я попрямував в степ і на північ, минув безліч невеликих містечок і навіть кілька великих центрів, але нічого не знайшов. Вважаю, мої здібності відновлювалися досить-таки довго. І лише зовсім недавно я виявив вас. Хочу вас привітати генерал, ви відмінно замаскували свої війська. У мене ціла вічність пішла на пошук вашої дислокації. — Кулаки Зедда стиснулися. — Я зобов'язаний його знайти.

— Річарда, ти маєш на увазі? — Запитала Еді. — Ти в пошуках свого онука?

— Так. Річарда і Келен. Обох. — Зедд безпорадно змахнув рукою. — Однак, змушений визнати, без всякого успіху. Мені не попався ніхто, хто хоча б бачив їх. Я скористався всім моїм умінням, але так нічого і не домігся. Якби я не знав точно, що вони живі, то вирішив би, що їх більше немає на цьому світі.

Присутні перезирнулися. Зедд переводив погляд з одного здивованого обличчя на інше.

— Що?! Що таке?! Вам щось відомо?

— Покажіть йому, генерал, — вказала Верна під лавку. Генерал Райбах витягнув згорнуту карту. Розкрив її і розклав біля своїх ніг, перевернувши так, щоб Зедд міг її прочитати. Генерал постукав по горах в західній частині Вестланда.

— Ось тут, Зедд.

— Ось тут… що?

— Річард з Келен, — пояснила сестра Верна. Зедд витріщився на неї, потім знову на карту. Палець генерала Райбаха вказував на велику гірську гряду. Зедд відмінно знав ці місця. Дуже негостинні.

— Там? Добрі духи, з чого раптом Річарда з Келен понесло в цю глушину? Що вони там забули?

— Келен бути поранена, — м'яко пояснила Еді.

— Поранена?

— Вона була на межі переходу в світ духів. Судячи з того, що нам сказали, можливо, вона навіть встигла побувати по той бік завіси. Річард відвіз її в ті краї одужувати, — тицьнула в карту Еді.

— Але… навіщо це йому знадобилося? — Зедд пригладив волосся на маківці. Думки недоладно крутилися в голові, і він ніяк не міг привести їх у порядок. — Її можна було вилікувати…

— Ні. На неї накладено закляття. Якщо спробувати вилікувати її за допомогою магії, приховане закляття спрацює і її вб'є.

І тут до нього дійшло.

— Добрі духи… Яке щастя, що хлопчик вчасно зрозумів… — Перш ніж спогади про довгі крики встигли обрушитися на нього, Зедд подумки зачинив перед ними двері. Він проковтнув гірку слину. — І все ж чому він не з вами? Він потрібен тут.

— Звичайно, потрібен! — Прокричала Верна. Судячи з її тону, це була болюча тема.

— Він не може сюди приїхати, — сказав Уоррен. Зедд витріщився на нього, і молодий чарівник пояснив:

— Ми не зовсім розуміємо, але вважаємо, що Річард слідує свого роду пророцтву.

— Пророцтво! — Відмахнувся Зедд. — Річард терпіти не може пророцтв. Він їх ненавидить і ніколи з ними не рахувався. Бували часи, коли мені хотілося, щоб він ставився до цього інакше, але він не побажав.

— Ну, а з цим він порахувався. — Уоррен стиснув губи. — Воно — його власне.

— Його власне… що? — Уоррен відкашлявся.

— Пророцтво.

— ЩО?! — Схопився Зедд. — Річард? Нісенітниця!

— Він бойовий чарівник, — спокійним владним тоном вимовила Верна.

Зедд обвів усіх сердитим поглядом, скорчив кислу міну і, здійнявши поділ балахона, повернувся на лаву до Еді.

— І що там, в цьому пророцтві? Уоррен потеребив край балахона.

— Він у точності не сказав.

— Ось. — Генерал Райбах дістав з кишені зім'яті