Гра престолів - Джордж Мартін
З дурості Джон ще намагався сперечатися.
— Мені в наступні іменини буде п’ятнадцять. Я майже дорослий чоловік.
Бенджен Старк скривився.
— Ні, ти ще хлопчина доти, доки пан Алісер не скаже, що ти готовий стати братчиком Нічної Варти. Якщо ти гадав, що старківська кров дасть тобі тут якісь переваги, то помилився. Приймаючи обітниці, ми полишаємо наші старі сім’ї. Твій батько завжди матиме місце у моєму серці, але мої брати тепер тут.
Він махнув кинджалом на людей навколо — холодних, суворих людей у чорному.
Наступного дня Джон піднявся зі світанком, щоб подивитися на дядькове відбуття. Один з його розвідників, неоковирний здоровань, горлав солону пісню, сідлаючи конячку і пихкаючи парою у холодне вранішнє повітря. Бен Старк посміхнувся до нього, але не знайшов усмішки для власного небожа.
— Скільки разів я мушу тобі відмовляти, Джоне? Побалакаємо, коли повернуся.
Дивлячись, як дядько виводить коня проходом під Стіною, Джон згадав сказане Тиріоном Ланістером на королівському гостинці й подумки побачив Бена Старка мертвим на снігу, в червоній крові. Тоді його занудило від самого себе. Що з ним таке робиться?
Потім він знайшов Привида у своїй самотній келії та сховав обличчя у рясному білому хутрі.
Якщо вже він мусить бути один, то зробить собі обладунок зі своєї самотності. В замку Чорному не було божегаю, тільки маленький септ із септоном-п’яницею, та Джон не знайшов наснаги молитися жодним богам, старим чи новим. «Якщо вони є насправді» — подумав він, — «то мають бути такі самі жорстокі й невмолимі, як зима».
Він сумував за своїми справжніми братами: малим Ріконом, який виклянчував солодощі з ясними, мов зірки, очима; Роббом, своїм вічним суперником і найкращим другом, з яким вони не розлучалися; цікавим і впертим Браном, який завжди прагнув робити все те саме, що Джон та Робб. За дівчатами він теж сумував, навіть за Сансою, яка називала його «мій зведений брат» і ніяк інакше, відколи спромоглася зрозуміти, що означає слово «байстрюк». За Ар’єю… він сумував за нею ще більше, ніж за Роббом. Кістлява мала, самі подряпані колінки, сплутане волосся і подерта одежина, вся така завзята і свавільна. Ар’я, неначе байстрюк, порушувала весь заведений порядок… та Джона вона завжди звеселяла. Він віддав би що завгодно, щоб побачити її знову, скуйовдити їй волосся, подивитися на її кривляння, закінчити речення разом із нею.
— Ти мені зап’ястка зламав, байстрюче.
Почувши похмурий голос, Джон підняв очі. Над ним височів Грен, з бичачою шиєю, червоним від люті обличчям і трьома друзями за спиною. Він знав Тодера, потворного коротуна з неприємним голосом, якого усі новобранці звали Ропухом. Двох інших на північ разом із ним привіз Йорен. Джон згадав їх самих — ґвалтівників з Пальців — але не їхні імена. Без крайньої потреби він до них навіть не розмовляв, бо то були навіжені харцизяки без жодної краплі честі.
Джон підвівся.
— А ти гарненько попрохай, то я тобі й другого зламаю.
Гренові було шістнадцять років, і він височів над Джоном на голову. Усі четверо були більші за нього, та він не зважав, бо вже побив кожного з них у дворі.
— Краще ми тобі щось зламаємо, — пообіцяв один із ґвалтівників.
— Ласкаво прошу.
Джон потягся за мечем, та один із них ухопив йому руку і завернув за спину.
— Ти виставив нас дурнями, — пожалівся Ропух.
— Та ви дурнями вродилися, — відказав Джон.
Хлопець, який тримав його руку, завернув її ще вище, і дуже сильно. Плече прострелив біль, та Джон не скрикнув.
Ропух підступив ближче.
— А наш панич язикатий, — мовив він, виблискуючи маленькими свинячими очицями. — Це ти в мамці-шльондри навчився рота роззявляти, га, байстрюче? Скажи нам, як її звали. Може, я навіть колись раз чи другий пхнув їй дещо до того рота.
Він зареготав. Джон вивернувся, наче вугор, і тупнув підбором чобота по нозі тому, хто його тримав. Той закричав з болю і відпустив руки. Джон стрибнув на Ропуха, збив його з ніг об лаву, гепнувся йому на груди, вчепився обіруч у горло і заходився гамселити головою по втоптаній земляній підлозі.
Двоє з Пальців відтягли Джона геть, кинули на підлогу, і Грен почав хвицяти його ногами. Джон відкотився від ударів, і тут у темряві зброярні залунав гучний голос.
— Ану припиніть! Негайно!
Джон звівся на ноги. Над ним височів Донал Нойє.
— Б’ються у дворі, — мовив зброяр. — А у моїй зброярні сваритися зась, бо посваритеся зі мною. Отоді справді пошкодуєте.
Ропух сів на підлозі, поспіхом мацаючи потилицю. На пальцях залишилася кров.
— Та ж він хтів мене убити.
— А таки хтів, я сам бачив, — додав один із ґвалтівників.
— І мені зап’ястка зламав, — пожалівся Грен, простягаючи його до Нойє.
Зброяр вшанував простягнуту руку хіба що побіжним поглядом.
— Синець, а може, розтяг. Маестер Аемон дасть тобі якоїсь мазюки. Піди з ним, Тодере, твою голову слід оглянути. Решта — геть по конурах. А ти, Сніговію, залишся.
Коли інші пішли, Джон важко всівся на довгу дерев’яну лаву, не зважаючи на погляди, що вони кидали на нього, обіцяючи майбутню відплату. Рука йому боліла.
— Варті потрібна кожна людина, яка в неї є, — мовив Донал Нойє, коли вони залишилися самі. — Навіть така, як Ропух. Убивши його, ти слави й честі не здобудеш.
Джон знову спалахнув гнівом.
— Він сказав, що моя мати…
— …шльондра. Я чув. То й що?
— Князь Едард Старк не з тих, хто спить зі шльондрами, — крижаним голосом відповів Джон. — Честь йому…
— …не завадила породити байстрюка. Хіба ні?
Джон аж заціпенів від люті.
— Я можу піти?
— Підеш, як я дозволю.
Джон похмуро втупився у дим, що піднімався від жарівниці, але Нойє узяв його за підборіддя і повернув до себе товстими сильними пальцями.
— Ану дивися на мене, хлопче, коли я з тобою розмовляю.
Джон подивився. Зброяр мав груди, як барило пива, і не менше черево на додачу. Ніс його був плаский та широкий, на обличчі завжди рясніла щетина. Лівий рукав чорної вовняної сорочки був прищеплений коло плеча срібною застібкою у вигляді меча.
— Слова не зроблять твою мати хвойдою. Вона така, яка є, і не зміниться, хай
